2. Гармонія

Сонце припікає й грає мерехтливими відблисками від поверхні води, заважаючи стежити за поплавком. Та хіба то завада благодаті? Адже ж благодать! Реактивні водомірки носяться по поверхні ставка поміж сплесків чи то окуня, що ганяє малька, чи ще когось. За спиною в густій лісовій кроні виспівує зяблик. Час від часу стукотить дятел і стукіт той розноситься серед дерев луною. Ось! Ось здригнувся поплавок, ще раз. Петрович, худий загорілий чоловік років шестидесяти, привстав з розкладного стільчика, протягнув руку до вудки, й, не торкаючись її, завмер, боячись потурбувати навіть повітря округ себе, аби не злякати здобич. І саме в цей момент найвищої зосередженості й очікування, коли все навкруги перестає існувати, позаду в спину щось штовхнуло м’яко, але потужно, а над самим вухом пролунало соковите: – Гав!. Петрович підскочив на місці й гепнувся задом на стільчик, добре, що хоч потрапив. Зачепив вудку й вона булькнула кінцем у воду, перевернулась й покотилась по дощатому помосту баночка з черв’яками. Очі рибалки миттєво налились кров’ю, і навіть лице набуло багряно-червоного кольору. Петрович, пускаючи пар ніздрями, знову підвівся зі стільчика й повільно, дуже повільно повернувся до жартівника.
Якось відразу очі Петровича позбулися кровавого відблиску, а лице посвітліло, може навіть трошки побіліло, лише трошки. Здається, навіть зморшок менше стало, хоча, може то здалося. Там сидів ведмідь. Невеличкий зовсім, молодий ще, кілограмів так під триста, не більше.
– Ну, як я тебе підколов, мужик? – запитав він єхидно, ялозячи дебелим задом по землі, вмощуючись зручніше.
– От су… су…
– Супер? – Здогадався ведмідь.
– Ага, супер – буркнув Петрович.
– А що, клює? – видав жартівник фразу, яка вже сама по собі здатна вибісити будь-якого рибалку. Тож не дивно, що фізія рибалки з триденною щетиною знову почала міняти колір.
– Клювало, – мало що не прошипів він.
– Ну вибач, не втримався, – пробубонів ведмідь, зрозумівши, що жарт вийшов не вдалим.
– Та що вже, – примирливо відповів рибалка, намагаючись зібрати черв’яків, що дуже спритно розбігалися в різні сторони.
Між тим ведмідь зазирнув у відерце, оцінив здобич:
– О, не погано, мужик, карасики жирненькі такі.
– Мене Іваном кличуть, – огризнувся Петрович вже й зовсім без злості, так, по інерції.
– А мене ніяк не кличуть, сам ось прийшов, – реготнув ведмідь, й додав: – Мишко я, було б дивно, якби якось інакше звався.
– Ти пригощайся, Мишко, не соромся, – запропонував Петрович, котрого Мишкові політеси нітрохи з пантелику не збили й він відразу здогадався, до чого той веде.
– Ой спасибі тобі, Ваню, – замуркав Мишко наче кіт, запускаючи лапу до відерця, вибрав гарненького карасика й смачно зачавкотів. Петрович лише посміхався. Образа пройшла, злість відпустила. Риби було не шкода, її тут вдосталь, та й осточортіла вона відколи м'ясо їсти перестали. Тут вже не стільки риба, як сам процес важливий.
– Ну, що у світі нового? – Запитав Мишко, облизнувшись.
– Та новин тьма. Одна дуже відома зірка виїхала за кордон у модну клініку аби губи накачати. А повернутись не змогла. Прикордонники не пускають, кажуть, що реальний фейс з фото в пачпорті не співпада.
– Що накачати? – не зрозумів Мишко.
– Губи!
– Як то? – розгубився Мишко й помацав лапою собі морду, перевіряючи, чи бува, що не сталося з його губами.
– Та біс його знає як. Якось надувають.
– А нащо?
– Та не знаю я. Кажуть, що нібито такими гембами патякати важче, тож, як накачають, то більше мовчать. А чоловікам тільки того й треба, от вони таку моду і піарять.
– Пі… Що роблять? – Знову не зрозумів ведмідь.
– Ну брешуть, що так їм дуже до лиця. Маркетинг то називається, от.
– А-а, «макетинг» – то так, то сильна річ, – погодився Мишко.
– Ну от, а то ще вчені вияснили, що помірне колупання у носі продовжує життя на кілька років.
– Оно тобі, – здивувався Мишко й подивився на свою лапу з довгими кігтями.
– А от іще кажуть: впав індекс якось дауна Джонса.
– Отакої! А чого? Стрес?
– Та біс його знає, але чомусь то сильно всіх стривожило. Та й взагалі, хто такий той Джонс я не знаю, і чого його індекс так всіх бентежить – теж невідомо. Отакі діла. Ну а у вас тут що нового? – Продовжив культурну бесіду Петрович.
– Та в нас так, дрібнота усіляка, нічого серйозного. Ну ось, наприклад, хряк місцевий позавчора гідність свою поранив. Об колючки. А на тій неділі заєць винограду дикого нажерся, вгамувати не могли, лисиці вухо прокусив.
– Добре тут у вас, спокійно, – позаздрив Петрович.
– Так воно завжди так: чим ближче до природи, тим гармонічніше життя, – підтримав Мишко.
– Ну за гармонію це ти вже загнув, – заперечив Петрович, – адже жерете тут один одного без розбору.
Ведмідь аж оторопів від такого нахабства.
– Та що ти! А самі давно вегетаріанцями стали?
– Ну недавно, але ж стали, – вже без ентузіазму заперечив Петрович.
– Ста-а-а-ли, – передражнив його Мишко, – ти, Ваню, не забувай, що лише одна істота на світі здатна вбити не заради їжі, а просто так, через ненависть, чи жадібність, чи просто заради схибленого задоволення.
Продовжувати суперечку Петровичу геть не хотілося, розумів, що звірюга правий, але ж і пасувати перед твариною – якось не по людськи, від чого настрій знову став псуватись. Дуже до речі здригнувся поплавок, поставивши крапку в непотрібному діалозі. Клювало. Обоє враз замовкли й завмерли. Ще мить і рибалка енергійно вхопився за вудку, на гачку забився черговий карасик. Петрович спіймав здобич у руку, зняв з гачка й вже націлився рибинкою до відерця, коли знову заговорив Мишко:
– Ось зверни увагу, Ваню, тварин то ви перестали їсти через те, що заговорили з вами. А рибка оця, бач, як оченятами лупає, але ж її це не врятує від сковороди, правда? І біда її лише в тому, що немає в неї голосових зв'язок, не може голосу подати, може лише рот відкривати.
– Та що ж тепер з голоду подохнути, чи траву одну їсти! – Оскаженів Петрович і швиргонув рибку у відро.
– Та ні, звичайно, – примирливо заперечив ведмідь, – просто така от вона – гармонія. Складна штука. Увесь світ – одна величезна їдальня, в котрій страви їдять одне одного.
– Загнув, філософ волохатий, – пробурчав Петрович.
– Засидівся я тут з тобою, – ведмідь підвівся, – бувай, Іване, дякую за рибку, – граціозно струснув із заду пиляку й поплівся до лісу.
– Бувай здоровий! – кинув йому вдогін Петрович.
Рибалити більше не хотілось, він змотав вудку, висипав залишки черв’яків і закинув порожню бляшанку до торбинки. Ще раз огледівся на ставок, що геть стих під теплими червоними променями вечірнього сонця, закинув вудку на плече й пішов додому.