1. Сталося

Дід Іван біг по розкислій від осінніх дощів вулиці, розбризкуючи калюжі важкими кирзаками й тихенько підвивав. В правій руці він стискав довгий вузький ніж. Нарешті добіг до потрібного подвір’я, вломився всім тілом у хвіртку, надавши їй небаченого досі прискорення, з яким та й хряпнула об давно не фарбований і досить рідкий дерев’яний тин. Будити будь-кого отак раптово, з гуркотом і хряскотом – це не дуже добре для організму, то вам скаже кожний лікар. Але ж ніхто так і не дізнався, що отой рудий кудлатий песик, розміром з вгодований спанієль, що тільки-но мирно спав у своїй будці, а тепер вискочив  лементуючи чи то з переляку, чи погрожуючи, був лише за мить до інфаркту. Та діду Івану й геть було на нього наплювати. Залишаючи грудки болота на дерев’яних східцях ганку, він рвався до хати й кричав:
– Микола! Мико-о-о-ло!
Двері відчинила стурбована хазяйка, та побачивши сусіда с перекошеною фізіономією і ножем в руці, з вересом заскочила назад.
– Микола! – Кричав дід вриваючись в хату слідом за хазяйкою.
Микола, здоровий чолов’яга років сорока п’яти, перехопив того на порозі, вихопив з руки ніж. Та дід на це ніяк не зреагував, він доковиляв до стільця, впав в нього, нервово здригаючись всім тілом.
– Що сталося? – Запитав Микола.
– Там… Там… Там це… – Замямлив дід.
Хазяїн достав з буфету графин, плеснув з нього в гранчак і поставив стакан перед дідом. Той схопив його тремтячими руками й осушив одним ковтком. Зажмурився на мить, потім видихнув шумно й протяжно. Микола сів напроти діда й став чекати, поки той прийде до тями. З кутка за дійством спостерігала перелякана дружина Миколи Галя.
– Отже, – заговорив нарешті дід, – вирішили сьогодні свиню зарізати. Ну, приготували усе, пішов я в сарайчик до неї, значить, а вона…
Діда знову заковбасило, він схопив графин, плеснув в стакан й закинув його вміст в саме горло одним різким рухом. Зібрався з духом й продовжив:
– Вона каже мені – НЕ ВБИВАЙ!
У кутку приснула Галя. Микола, вирячивши очі, деякий час розглядав похнюпленого діда, потім брудні сліди від дідових чобіт на полотняних доріжках, нарешті видав:
– Тобі, діду Іване, зранку робити нічого? Що за дурні жарти? – При цьому він красномовно скосився на відібраний у діда ніж.
– Та не жартую я! Ось тобі хрест! – Старанно й з розмахом перехрестився дід.
Микола ще раз пильно подивися на діда, намагаючись заглянути тому в очі:
– А ти як себе почуваєш? Може привиділося що?
– Та нормально я себе почуваю! – Розпалився дід, – чи думаєш допився до чортиків? Я тобі що, алкаш який, чи що?!
– Та добре, добре, заспокойся, не хотів я тебе ображати, – став виправдовуватись Микола, – але ж, може й справді почулося, всяке ж буває.
– Підемо, Коленько, зі мною, га? Підемо, разом подивимось, – став вмовляти дід.
Микола тяжко зітхнув, зрозумів, що від діда Івана так просто не відчепиться, встав, потягнувся за куфайкою.
– Я швидко, – сказав Галині, й пішов з хати за дідом Іваном.

В сараї пахло сіном і гноєм. За рідкою перетинкою з тонких неструганих жердин хрустіла сіном корова. А тут, в невеличкому загінчику, захоплено полоскала своє рило у кориті з якимось варивом вгодована свинка.
– Ну? – Микола поглянув осуджуючи на діда.
– Зараз, зараз, – заметушився той. Хотів підійти до свині, та передумав, огледівся, й потягнувся за вилами, що стояли поряд у кутку. Цей рух помітила й свинка, перестала полоскати рило в кориті й витріщилася на діда. Завмер і дід з протягнутою рукою, а з під засмальцьованого картуза чоло прокреслила крапля поту.

– А хай би вас чорти побрали! – лаялася дорідна тітка, виколупуючи з грязюки свою лісапетку. Вже ж так філігранно вона вирульовувала по вузькій стежці між парканом і розбитими коліями, заповненими рідкою багнюкою, аж до подвір’я діда Івана. А там як вискочили оті двоє схарапуджених із сараю, тут вона керування і втратила, колесо з’їхало в колію, лісапетка завалилася набік прямо в багнюку, а Зінка (так ту тітку звали) гримнула зверху, вдавлюючи техніку в болото.

Микола дістав цигарку. Запальничка довго не запалювалась, потім довго гарцювала ніяк не втрапляючи в цигарку. Нарешті Микола затягнувся:
– То що вона там сказала?
– Спитала навіщо вам вили, – понуро відповів дід Іван.
– Фігня якась, – зробив висновок Микола.
Викуривши цигарку в три затяги, Микола зібрався з духом, розправив плечі й рішуче спрямував до вже ненависного сараю.
– Чи не могли б ви зачинити двері, тут протяг, – промовив густий баритон з тої половини сараю, де мешкала корова.
Коли по обіді Миколині кури заголосили, що, мов, мало зерна їм на день видають, ніхто вже непритомнів. Лише жінка Миколина Галя, до глибини душі ображена такою невдячністю, промовила:
– Отакої! А що ж тепер їсти будемо?