Глава 41. Система. Збреши

Збреши! А чому ні? Збреши вчергове і сама повір у ту брехню. Ти ж можеш. Завжди так робиш. Адже важливо бути хорошою. Яка різниця, що ти там відчуваєш? Кому потрібен твій внутрішній світ? Це надто складно. Просто збреши і йди далі. Не треба все ускладнювати. 

Ти скільки років усім брехала. Ти вже і є та брехня. Іншої давно не існує. Вона живе лише у твоїй уяві. В мріях, яким ніколи не судилося збутись. В уявному світі, де все відбувається так, як тобі хочеться. Але не тут, не в реальності. 

Так буде краще. Ти потерпиш і все як завжди матиме свій сенс. Ти брешеш усе своє життя. Так у чому тоді справа? Чому зараз ніби клубок у горлі застряг і ти не можеш й слова вмовити. 

Думки. Вони заповнюють ніби зовсім пустий мозок. Як комахи залізають до голови й все важче їх позбутись. Хочеться зробити як завжди, але щось невидиме зупиняє, не дає ні говорити, ні дихати нормально. Я мовчу, проживаючи свою внутрішню війну. Ця боротьба лише з самою собою і переможець завжди відомий, але чомусь мені так важливо, щоб цього разу все було інакше. Чому? 

Питання. Вони як здоровенні мечі пронизують мою свідомість і той захисний панцир з фальшивих переконань вже не витримує, тріщить і розсипається на міленькі шматочки. А де ж у всій моїй брехні я? Коли це сталося? В який момент усе змінилось? Лише один крок зі стежки в бік і я заблудилася в дрімучому лісі чужих принципів та  упереджень?

Хто в цьому винен? Ті, кому я брехала? Чи все-таки я? Вирішила бути для всіх зручною і стала нестерпною для самої себе. Огидно. Хочеться кричати й бити себе. Хочеться  бути іншою. А чи не пізно?

Я надто далеко відійшла від тої стежки. Ліс страху перед осудженням суспільства поглинув мене повністю. Шляху назад немає. Я заблукала…

То йди вперед! Роби нову стежку. Свою! Це важче, але усі проторені дороги формуються від чиїхось кроків. Роби їх і будеш вільною від власної брехні. Або обманюй далі та живи в ненависті до самої себе. Для того, щоб йти своєю стежкою, треба сила. Якщо слаба, то стій на місті, окутана чагарниками сумнівів та марних сподівань. 

– Ні, – промовила тихо. 

Перший, малесенький крок зроблено. Ліс ще тримає мене та очі вже дивляться вперед, а не собі під ноги.

До цього гучні обговорення стихли. Мама, старша сестра і бабуся уважно подивилися на мене. 

– Що ні, доню? – розгублено поцікавилася мама. 

– Все ні. Це моє життя. Моє весілля.  І я його хочу відсвяткувати по-своєму. Ніяких ведучих не буде. Можете не сваритись з цього приводу. І гостей теж… не буде. Ніяких розіграшів, ніяких конкурсів і завалених їжею столів. Ресторану не буде.  Я не хочу. 

– Що це за вибрик? – пирхнула невдоволено бабуся. – Запрошення вже замовлено. Ресторан кращий у місті…

– Я не хочу, – перебила її. – Це вам потрібно. Не мені. Я не люблю, коли купа людей збираються в одному місці. І увагу зайву до себе не люблю. Ті гості, для яких ви замовили запрошення… Я половину з них не знаю, а іншу бачила може раз за все своє життя і то дитиною. Нащо вони мені у найголовніший день мого життя? Нащо мені витрачати на них час, робити їм свято…

– Дурниці ти говориш. Один день можна й потерпіти, – зверхньо промовила моя сестра, а мама схвально похитала головою. 

Всі троє дивилися на мене, як на божевільну якусь. Стукіт серця вже лунав у моїх вухах. Крок. Треба зробити ще один крок і далі… Далі вже буде простіше.

– От ти й терпи на своєму весіллі. А я поїду з Павлом до Львова відразу після розпису, – різко відрізала і підвелася на ноги.

Пішла з кафе погана дочка, онука і сестра, зате найщасливіша наречена. Не збрехала. Вперше за стільки років обрала себе. А стежка… Вона тільки спочатку здається непрохідною. Кілька кроків лише і чагарники розступаються, а промені світла осяюють довгий, але вільний шлях.

Спалах світла і я у знайомих нутрощах Системи. Знову баг? Пройшла чи ні те випробування? Нічого не пам'ятаю. Так не приємно від цього. Що там було? Як? Що я робила? Ким була? 

Експеримент. Я всього лише експеримент без права на пам'ять та без волі. Чому в мене забрали волю?

– А ти швидко вчишся, – почула звідусіль голос Дракули. – Друге випробування пройшла за кілька хвилин. Цікавий метод ти обрала. Діалог з самою собою?

– Я не знаю що обрала. Не пам'ятаю нічого, – відповіла йому роздратовано.

– Звісно. Бо все йде за правилами, але не думай, що далі буде так легко, як цього разу. 

– Я оберу себе. Не сумнівайся навіть, – промовила впевнено. – Я завжди це робитиму. З пам'яттю чи без. Це моя сутність. 

– Побачимо. Ти унікальна і я дууже хочу тебе собі. Ммммм. Вже уявляю це вдосконалення. З тобою я стану в багато разів кращим, – його голос прозвучав так солодко, що я відчула нудоту.

Смішно стало, що помилку в системі нудить. 

Та потім прийшла інша думка. Я не помилка. Ні. Я цілісна і не підкорена системою свідомість. І я відчуваю цей образ нудоти, бо пам'ятаю і знаю як це було в реальності… Не помилка. Свідомість і нею залишуся.

– Можеш мріяти поки. А я хочу швидше все це закінчити. Тому не тягни й давай наступне випробування.

– Думаєш, що до всього готова?

– Впевнена у цьому.