Глава 36. Реальність. Зміна плану

– Що це було? Чому її викинуло з вірт-кімнати, – закидав я питаннями Грега, який не звертаючи на мене уваги, встановлював з кимось зв'язок через широкий імпульсний браслет на його руці. Голограму він не вмикав, тож співрозмовника побачити ми не могли, а після привітання він і зовсім вийшов з кімнати. 

– Рік, що відбувається? – нервово запитала Мая. 

Роба ніде видно не було. 

– А де твій любчик? – Поцікавився я.

– На кухні. Шукає що можна поїсти, – відповіла вона нетерпляче. – Ти поясниш що відбувається.

– От ненажера. Ми ж тільки недавно у ресторані були. 

– Рік!!

– Та що? Не знаю я що відбувається, – чесно зізнався. – Ми говорили, а потім Таню викинуло з кімнати й все. Більше ніякого зв'язку, – розвів я руками. 

– А що ви в неї дізналися)

– Та по суті нічого. Нічого хорошого точно не дізналися. Вона в якійсь пастці. В головного монстра Системи. Ну щось типу цього…

– Монстра? Там існують монстри? – Шоковано перепитала Мая.

– Здається існують, – промовив задумливо. – Я сам ще не все як слід зрозумів. Але от Грег багато чого знає. Треба його розкручувати…

– Про яких монстрів йде мова? – Це Роб зайшов у кімнату з набитим їжею ротом.

 Я скривився як від кислого лимону.

– Що? Я нервую, а коли нервую то їсти хочеться. Там консерви тільки, – виправдовувався він.

– Треба триматись від тебе якомога далі якщо буде кінець світу, – пробуркотів я, сідаючи за монітор. 

– Чого це? – Звісно не дотумкав він.

– Бо ти зжереш мене раніше, ніж якісь зомбаки чи інопланетяни, – відповів, не повертаючи до нього голови.

– Рік, – Звернулася до мене Мая. – Я вже знайшла у якій лікарні тримають Таню. 

– Що, правда? – Здивувався такій хорошій новині.

– Так. Поки ви були у “Недитячих іграх”, я дослідила їхній сімейний акаунт і знайшла сповіщення. Ось.

Мая відкрила файл з повідомленням про госпіталізацію Тані.

– Кому вони його прислали? Батьки ж Тані тойво, – це вирішив похизуватись розумними думками Роб.

– Довбень. Сповіщення приходять автоматично поки не анульований акаунт, – відповів за мене Грег. – Знайшла лікарню? Молодець та нам це вже не треба. – Звернувся Кавінський до Маї.

– А може б ти трохи й для нас прояснив ситуацію? Скільки можна загадками говорити? – Не витримав я.

– А що це ти тут пір'я розпустив? Ви, малеча, вже б сиділи давно у своїй резервації з обмежувальними браслетами, якби не я. Так що тихо тут. Що вважатиму за потрібне, те й розповім, – відповів Грег, копирсаючись у своїй чудо-валізці. 

А потім дістав звідти пістолет і різко кинув у мій бік. Все життя перед очима промайнуло. Чесне слово. Як я ще й примудритися впіймати його. Не знаю.

– Знаєш як користуватись? – Поцікавився він у мене. Буденно так.

– Н-ні.

– Нічого. Ти хлопець бойовий. На практиці навчишся. Там нічого складного насправді…

– Практиці? – Це заверещав Роб. Такий громила, а голос як в дівчинки. – Якій ще збіса практиці? Все, – підняв догори руки. – Я пас. Краще з браслетами буду ходити. 

– Любий, почекай. Давай спочатку все вияснимо, – спробувала заспокоїти хлопця Мая. 

– Що, Мая, що тут виясняти? Він божевільний і йому байдуже що буде з нами, – істерично кричав Роб, тицяючи пальцем на Кавінського, який тим часом дістав з валізки цигару і пихтів тепер, заповнюючи кімнату справжнісіньким димом. Та ще з цікавістю спостерігав за хаотичними рухами Роба. 

– Хлопець діло каже. Мені ви до сраки, – вставив своє слово Грег.

– Бачиш? Бачиш з ким ми маємо справу? – Знову тицяв у Грега Роб, дивлячись при цьому на Маю. – Все зайшло надто далеко Мая. Я з самого початку не вірив, що з цієї ідеї вийде щось нормальне та все ж думав нас зупинять раніше. Тому я погодився, Мая. Заради тебе погодився. Але ти ж бачиш, що шляху назад скоро не буде. Нас просто вб'ють. І заради чого? Просто, бо твоєму брату нічого робити? Бо він вічно шукає пригод? Заради дівчини, яку я навіть в очі не бачив? Нащо так ризикувати, Мая? Поїхали додому. Поїхали, поки не пізно.

Оце так тирада. Я аж на стілець присів, слова для нього підбираючи. Мая теж мовчала і щось обдумувала. Ну а Грег звісно не звик з кимось там рахуватись і знову вставив своє слово:

– Кидай цю істеричку, дівчинко. Кхе кхе кхе. Він кхе класичний житель сірої кхе зони. Йому далі не світить і не треба кхе.

– Ти б не курив може, – примітив я, бо кашель не давав йому нормально говорити.

– Переживаєш що я відкину ласти в самий відповідальний момент? Ахахаха. Кхе кхе кхе.

– Роб, – тихо промовила Мая. – Я Ріка не кину на половині дороги. А Таня… Я хоч і не знаю цю дівчинку та все ж хочу їй допомогти. А що вдома Роб? Що там на нас чекає?

– Спокій Мая. Там спокій.

– А мені він не потрібен, – одинока сльозинка скотилася по її щоці. Цього тільки й не вистачало.