Глава 32. Реальність. Квітка

Інстинкт самозбереження в андроїда Тріксі звісно був відсутній. А навіщо він їй? Кавінський й так має хворобу якусь не виліковну, тому сидів попереду нас і реготав. А нам тільки залишалося притиснутись один до одного і надіятись, що з нас не зроблять зараз фарш на зустрічній смузі. Бо Тріксі, виконуючи наказ Грега, різко розвернула авто і тепер ми на шаленій швидкості ширяли між зустрічним транспортом. 

– Рік! – Закричала раптом Мая. – В Роба здається напад. Він дихати не може! 

Глянув на блідого хлопця і не вигадав нічого кращого, ніж вмазати йому по пиці.

– Ти що робиш?! – Закричав Роб, відразу приходячи до тями.

– Швидка допомога від переляку, – знизав я плечима, знову уважно слідкуючи за ризиковими маневрами Тріксі. – Кулак у пику називається. Дихати можеш?

– Можу, – пробуркотів він сердито. 

Мая хотіла щось мені сказати та не встигла, бо нас різко кинуло у бік. Це наша Тріксі знов виїхала на ту дорогу, якою ми рухались до її маневрів.

– Переслідувачів ліквідовано. Можемо продовжити рух за попереднім маршрутом.

– Молодець, бляшанка, аахаха. Що ви там позаду? Не повсиралися? Аахахах, кхе кхе кхе, – реготав, а потім як завжди кашляв Грег. 

Ми просто мовчали та ніяк не могли повірити, що й досі ще живі. 

– А ти, довбень, тренуй нервову систему, бо довго не протягнеш, – це Кавінський звернувся до Роба.

Той сопів сердито, але мовчав. Мая лиш тихенько гладила його руку. Ото вже дівчина. Мені здалося вона більше за Роба перелякалася, ніж через рух по зустрічній. 

Будинок Тані знаходився в одному з однотипних кварталів для середнього класу. Все таке яскраве та ідеально згенероване навкруги… Після моєї сірої зони тут все виглядає як нездійсненна мрія. 

Ми припаркувались навпроти будинку. На вулиці не було ані душі. Звісно, всі ж на роботі. Ідеальний світ де всі зайняті, реалізовані й щасливі. Мають абсолютно все для комфортного існування і знаходяться на приблизно однаковому соціальному рівні. Бо ввесь тупий непотріб запхано у резервації. Хороші зміни для хороших людей.

 Код входу, який мені відправила Таня, спрацював і ми зайшли всередину будинку. 

– Що ж, значить вона ще під апаратами, – задумливо промовив Грег.

– Чому ти так думаєш? – не зрозумів його висновків я.

– Бо код підійшов. Що свідчить про існування власника або його прямого нащадка. Інакше списали б на користь корпорацій. Система захоплює не тільки наші свідомості. Вона абсолютно легально поширюється на всі сфери життя в реальності, – пояснював Кавінський, поки рухався по просторій вітальні й роздивлявся сімейні фото.

Ми теж пройшлися по спустошеному будинку, де здавалося тільки но кипіло життя і в один момент його поставили на паузу. Лячно було трохи. І навіть не можу зрозуміти причини такого стану. 

Піднявся на другий поверх і знайшов кімнату Тані. Чому мене саме туди потягнуло, сказати не можу. Можливо хотілося краще її пізнати. Цю дівчину, що скільки вже часу пливе проти течії. 

Гарно. Пастельні відтінки, якісно згенеровані меблі, сучасне обладнання, великий монітор… Ідеальна кімнатка ідеальної дівчинки. І все пішло шкереберть. Вона не хотіла, але її не питали. 

Мою увагу привернув невеликий червоний горщик на підвіконні. Квітка. Майже повністю засохла, колись зелені, маленькі листочки тепер валялись на чорному ґрунті сухим сміттям. Але сама стеблина, тонесенька така, була й досі зеленою. Дивина.

– Вона жива, – промовила тихо позаду мене Мая. А я аж підскочив від несподіванки.

– Ти чого підкрадаєшся?! – Накинувся на неї.

– Думала ти чув як я зайшла, – знизала вона плечима.

– Що ти казала?

– Казала, що квітка ще жива. Її можна спробувати врятувати. 

Біля підвіконня, на підлозі стояла банка з водою. Певно Таня набирала, щоб поливати квітку. Мая взяла і полила сухий ґрунт тією водою.

– Мені здається це даремна справа. Листя он вже попадали, – зазначив я скептично.

– А там не листя головне. Якщо корінь живий, то й квітка матиме друге життя. Це справжня рослина, не згенерована і вона має набагато більшу, живу, силу природи, – впевнено говорила Мая.

– Звідки така впевненість, що це не чергова генерація?

– Дивись на сухі листочки. Вони висихають і перетворюються на добриво для ґрунту. Я бачила як гине згенерована рослина. Коли падає листок він не долітаючи до землі розпадається на атоми. Просто безслідно зникає. Ніби й не було його. Ілюзія.

– А можливо все це і є ілюзія? – чомусь прийшла мені така думка.

– Інколи й мені так здається, – зітхнула Мая.

Щипнув її за щоку.

– Ти що це робиш?! – Закричала здивовано дівчина.

– Ахахах, перевіряю нашу теорію. Але ж якщо боляче тобі значить все-таки це реальність, – весело розсміявся. Певно це вже нервове. 

– Дурень, – пирхнула вона і взяла горщика до рук. 

– Ти куди з ним зібралася? – Поцікавився я.