Глава 31. Система. Арена

Як не дивно, але наступні чотири стрибки пройшли настільки безпроблемно і швидко, що навіть особливо немає про що розповідати. 

Мене закидало у матрицю доволі стандартного, дещо схожого на Коліна, світу. Обов'язково поруч опинявся власник матриці (це певно незмінна деталь моїх стрибків) і я коротко переповідала йому що і до чого, хто я така та що мені треба. Власник без проблем вводив коди і я відразу рухалась далі. 

Коли ще була в реальності… живою, то часто чула що більшість вже сформованих матриць саме така. Просто звичайне, комфортне життя, яке людина за тих чи інших причин не змогла забезпечити собі у реальності.

Хтось мріяв бути художником і тепер має матрицю, де він малює картини, які знамениті на увесь світ. Хтось хотів рятувати чужі життя, але побоявся відповідальності та працював менеджером в офісі, а вже у Системі він зміг себе реалізувати. 

Люди не боялись створювати собі життя мрії, бо знали, що в них буде ще багато спроб і шансів.

А ще велику роль грало чітке розуміння, що ти власник світу, головний персонаж і все крутиться тільки навколо тебе. В реальності рідко хто приходить до такого висновку…

Ми народжуємось, пізнаємо світ і тільки в дорослому віці усвідомлюємо себе та своє місце в ньому. А дехто так і проживає сліпим кошеням. 

З кожним наступним спокійним переходом я дивувалася, що це може бути так просто. Без пригод і трохи схиблених власників матриці. Особливо на контрасті з Монікою та її світом примусових танців. 

Буквально за кілька годин я побувала у чотирьох світах. Взагалі чим далі, тим більше впевнююсь, що ці стрибки доволі цікавий досвід пізнання людей. Покажи мені свій світ і я розкажу тобі хто ти. Певно я б так це описала.

 Але насолодитись чи дійсно отримувати від стрибків якусь користь в мене не виходило, бо тягарем висіло на моїх плечах розуміння, що я можу застрягнути тут на вічно. Що мій план виявиться безперспективним. Що я так і не зможу вибратись із Системи в реальність. Повернутись у своє скалічене тіло. Зловила себе на думці, що більше і не відчуваю його. Так. Спати мені поки було ніколи, але навіть закриваючи очі та шукаючи себе, я більше не знаходжу відклику. А що як тіло моє вже відключили від апаратів? Що тоді? Яка буде ціль моїх стрибків?

Ще тепер після світу Моніки мене не покидає думка про експеримент. Якою ж наївною я була коли думала, що можу тут самостійно на щось впливати. Я стрибаю, бо мені це дозволяють робити. І не здивуюсь якщо розробники направляють мене у той світ, який їм потрібен. Експеримент… Я просто їхній черговий експеримент. 

Та це розуміння все-таки було не таким вже й поганим, бо давало мені надію, що є ще шанс на порятунок. Адже в чому тоді взагалі сенс їхнього експерименту? 

В будь-якому випадку нічого кращого я поки не придумала. Стрибаючи вп'яте подумала, що треба буде попросити у власника світу доступ до каналу "Недитячі ігри". Якраз наближався час для зв'язку з Ріком. Сподіваюсь він має більші успіхи й вже хоча б дістався до мого будинку. 

Але краще б я затрималася у світі доволі милого банкіра та звідти зв'язалася з Ріком. Бо здається ліміт мого везіння було вичерпано на тих чотирьох спокійних світах. Я розслабилася і вирішила, що божевільні маніяки вже закінчились. А ні. Головний мене ще тільки чекав. 

У новому світі я усвідомила себе на арені. На справжнісінькій арені для поєдинків. З трибун щось вигукував збуджений натовп. А прямісінько на мене, з величезною сокирою в руках, на шаленій швидкості біг напівоголений, добряче перекачаний чоловік.  

– Рубай, рубай!! – З переляку я нарешті почула що постійно вигукують глядачі на трибунах.

Думати було ніколи, тому рухалася на інстинктах. Вірніше лише на одному – інстинкті самозбереження. Та просто дала драпака куди очі тільки дивилися. 

Добігла до певно виходу і почала гамселити у зачинені дерев'яні двері.

– Випустіть, я тут випадково!! – Сама не знаю до кого зверталася, але ж треба було щось кричати, бо на круглій арені це був єдиний вихід. 

Мені звісно ніхто не відповів, а натовп біснувався ще голосніше. Тоді я зі страхом повернулася до арени й зрозуміла, що там вже без мене йде запеклий бій. Я просто другого накачаного велетня не помітила коли тікала від першого. 

Тож як мишка притиснулася до стіни й завмерла в очікуванні закінчення цього жахіття. 

В другого у руках був довгий спис. Вони бились на смерть і це розуміння змусило мене зажмурюватись кожного разу, як їхні знаряддя бою летіли у бік суперника. 

А коли почула дивний звук і відразу вибухову реакцію натовпу, то очі взагалі вирішила не відкривати. Просто щоб не знудило від побаченого. Позаду мене клацнув замок і двері зі скрипом відчинилися. Я, не втрачаючи часу, забігла всередину. Там  було дуже темно і смерділо пліснявою. 

– Ти хто така? – Почула я тихий голос. 

– Таня, – промовила все ще шоковано, потрохи звикаючи до темряви.

– Що ти забулася на полі бою, Таня? І як узагалі там опинилась? 

Питання ставив чоловік у доволі сучасному, елегантному костюмі. Я нарешті розгледіла його біля дальньої стіни цього невеликого приміщення.

– Я випадково тут. Помилка у Системі. Мене тільки що закинуло сюди, – розвела я руками.