Глава 30. Реальність. Хвостики

– Що всі такі зажурені? Не можу вас зрозуміти. Сидите в одному з кращих ресторанів Лос-Анджелесу і клюєте носами, – обурювався Грег, жуючи хвоста вже другого лобстера. Це вигляділо бридко, коли сік стікав у нього по бороді, а він не надто поспішав його витирати. 

– Хіба це безпечно, так відкрито світитись у людному місці? – Обережно запитав у нього. Відчував себе якимось бранцем божевільного маніяка, чесне слово. 

– Синку. Виїхавши з Лас-Вегасу, для мене безпечного місця не існує. Ну і звісно для вас тепер теж. Ахахаха. Дивися не вдавися креветкою, довбень, – так він тепер до Роба звертався.

Як виявилось, серед нас усіх хлопець найбільший панікер. 

– Можна ще питання? – Запитала Мая.

– Спробуй, – відповів Кавінський, гучно сьорбаючи свій коктейль кислотно-зеленого кольору.  

– Як ви наважилися на таку подорож без охорони? Невже не боїтеся зовсім?

– Я скоро відкину копита, тому мені вже байдуже яким це способом відбудеться, аахахаха кхе кхе кхе, – весело відповів Грег.

– Ти що? Смертельно хворий? – Шоковано запитав я.

– Уявляєш собі? Отак буває. Маєш все, а часу вже не маєш, – розвів Грег руками. – Тому чом би залишок життя не провести з користю? Загнутись у своєму маєтку було б надто нудно, що скажеш, довбень? 

Роб мовчки молотив їжу і намагався не відкривати зайвий раз рота. Він був не просто панікером, а вічно голодним панікером.

– Ти міг би перейти у Систему, – Зазначив я.

– Та ні за що!! Ці сучі колекціонери не отримають так легко моєї свідомості. Доведеться ще поганятись за мною не одне життя…

– Не одне життя? – Перепитав, не дуже розуміючи сенсу його слів. 

– Я ще повернусь у реальність, сподіваюсь, що не раз. Але вам, сплячим ґавелдикам, це пояснювати немає сенсу. Все одно нічого не зрозумієте. Так. Все. Дожовуйте і будемо шукати дім Тані. Ти казав, що адреса в тебе є? – Поділовому заговорив Грег.

– Так. Вона мені її разом з усіма кодам написала.

– От і чудово. Зараз тільки від хвостика одного відірвемось і поїдемо, – ляснув у долоні Кавінський. – Поїли?

Ми всі дружньо махнули головою. А я намагався зрозуміти про який хвіст він говорить. Хтось за нами слідкує?

– Тут люди того Григоровича? – Тихо запитав у Грега, коли ми повільно залишали заклад. 

– Його люди є всюди. Цей ресторанчик не виключення, – спокійно говорив Кавінський.

– Тоді чому ми сюди прийшли? Дражнити? В нас є важливе завдання, – це з іншого боку забубонів Роб. 

– Щоб набити твій буркотливий тельбух, довбень. 

Коли ми вже були біля самого виходу, за нашими спинами почувся жіночий вереск, потім ще один, а коли я обернувся там відбувався суцільний хаос. Люди в паніці підскакували зі своїх місць, вилазили на стільці, а деякі вже стояли на столах. По підлозі носилися якісь комахи. Дуже швидко носилися і їх за секунду ставало у двічі більше.

Грег за шкибарки витягнув нас усіх назовні й швидко зачинив двері, а потім дістав з кишені портативний замок і швидко встановив його на двері та ввів код. 

– Ось і все. Тепер їх тільки підірвати треба, – задоволено промовив Кавінський і пішов до ліфту.

– Що то були за жуки? – Поцікавився я, поки ми спускались на перший поверх.

– Моя гордість. Завжди мріяв протестити їх. І це не жуки а нанотаргани.

– Таргани? – Пропищала Мая.

– А ти не роздивилася? От і чудово. Так, таргани, але модифіковані. Ці крихітки розмножуються за долі секунди, якщо їх дістати зі спеціального стримувального розчину, – він покрутив перед нашими очима маленькою, прозорою пляшечкою. 

Я навіть і не помітив, коли він випустив тих гадів. Ніби ж увесь час говорив та жував… 

–  Навіщо було це робити? Можна ж було просто двері тим замком зачинити.

– Ти нудний. Так було б не епічно. Ахахах кхе кхе кхе. Та й до того ж цей ресторан належить моїй колишній коханці. Тож ми з вами смачно поїли, передали привіт Григоровичу і зіпсували бізнес одній зрадливій сучці. Ідеальний початок подорожі.

– О господи, – важко зітхнула Мая.

Ми тим часом вийшли з ліфта і направились до нашого авто. Де нас сумлінно чекала Тріксі.

– Його не існує, сонечко, – промовив поблажливо Грег. – А от справедливість ще і як існує. Те стерво втекло від мене з купою компромату і думало, що заховається у світі системників. Ха ха три рази. Від мене ще ніхто не тікав. А тепер до Тані.

Ми їхали вже пів години й за прокладеним маршрутом до дому Тані залишалося приблизно стільки ж часу. Всі мовчали. Навіть Кавінський притих. Та раптом він різко стрепенувся, глянувши у бокове дзеркало і повідомивши, що за нами знов є два "хвостики".

– Як ти їх помічаєш? – запитав я здивовано, бо позаду їхали звичайні авто без особливих відмінностей.

– Роки практики, малеча, – пирхнув Грег. – Тріксі, любонька, нам треба твоя допомога.

– Привіт. Я Тріксі. Чим я можу вам допомогти, – видала вона своє коронне.