Глава 29. Система. Експеримент

Невже це справді кінець? Має бути якийсь вихід. Мені треба покинути її матрицю. Але як? Стрибнути з хмарочоса? Навіть у Системі думки про самогубство наводять на мене жах. Я не можу це зробити… Та мені треба рухатись далі. 

Моніка раптом перестала ревіти й, кинувши на мене останній нищівний погляд, швидко виїхала з кімнати. Мені не було цікаво куди вона там попрямувала. Я зробила те, що мусила і тепер маю власну проблему, хоча й розумію, що попри ці наслідки все одно так вчинила б.  

Вирішила пошукати щось в мережі. Безглузда затія. Системна мережа не дасть мені такої відповіді, бо не розрахована на те, що хтось буде в ній ширяти між чужими матрицями у якості бага. 

Спробувала зв'язатись з Ріком, щоб дізнатись де він зараз, але хлопець не відповів на мій запит, тому я залишила йому повідомлення з відстроченим запрошенням. Сподіваюсь, він побачить його і вийде на зв'язок рівно через сім годин. І щиро сподіваюсь, що в мене теж буде така можливість.

Коли я вже хотіла вийти, щоб подивитись що робиться ззовні, до мене дійшов дивний звук. Тупотіння… Це було тупотіння натовпу. Воно дуже швидко ставало все гучніше і гучніше. Чомусь від нього стало моторошно. І згодом я зрозуміла чому. 

Ввесь той натовп, який Моніка змушувала танцювати і який не мав свободи дій, зараз її отримав. 

“Вони шукають її” – зрозуміла я і вибігла туди, де ми з Монікою зустрілись вперше. Двері відлетіли до стіни, а в цю простору кімнату з панорамними вікнами почали заходити люди. Їхні обличчя були перекошені від гніву.

– Де вона?! – Голосно звернувся до мене чоловік у шортах та веселій футболці з пальмами. Його одяг зовсім не сходився з його стомленим, але рішучим виглядом. В багатьох з них підкошувались ноги під час ходи. Багато хто тримався за сусіда, але всі вони йшли вперед. На пошуки своєї кривдниці. На пошуки того демона, що затягнув їх всіх у танцювальну пастку. 

– Не знаю. Була тут, – я розгублено розвела руками.

– Не втече, – прошипів той самий чоловік крізь зуби й почав роздавати усім команди, ділити всіх на групи та відправляти на пошуки Моніки. 

Він вміло керував цим хаосом, розподіляючи поверхи та входи й виходи. 

– Далеко вона поїхати б не змогла! Швидко рухайтесь!! Шукайте її!! А як знайдете, то кричіть голосно!! – Кричав він натовпу, який заполонив вже майже весь простір, відтіснивши мене до дальньої стіни. Поступово люди розходилися, зосереджуючись на пошуках. Майже останнім пішов і цей їхній “командир”. 

В кімнаті, крім мене, залишилась лише молода, висока дівчина. Вона тихо стояла біля вікна і дивилася униз. Її не хвилювали ані пошуки, ані моя присутність. Вона ніби застигла, як статуя. 

Не хвилюватись про помсту монстру може тільки одна людина. Та, яка його створила. Це мама Моніки. Я вирішила підтвердити свою здогадку і підійшла ближче до дівчини. 

– Ви її мама? – Прямо запитала в неї, насправді не дуже щоб очікуючи відповіді. Надто відсторонено вона вигляділа. 

Але дівчина відповіла відразу:

– Так. Мама, – вона не дивилася на мене і навіть не ворушилась. – Дякую, що врятувала їх усіх. Не знаю хто ти і як змогла сюди потрапити, але знай – ти зробила велику справу. 

– Що тепер буде з Монікою? – Для чогось запитала я. Ніби ця дівчина може про це знати.

– Її вб'ють, – спокійно відповіла вона мені. – А потім вб'ють мене.

– А вас за що? – Не зрозуміла я.

– Як першоджерело усіх бід.

– Це неправильно. 

– Дуже навіть правильно. Я б і сама… Але духу не вистачає.

– Послухайте. Можна ж їм пояснити все. Ви до чого тут? Тільки через те, що ви не любили доньку…

– Я любила її, – перебила мене вона. – Але кар'єру любила набагато більше. І наробила жахливих помилок і тепер буду нести справедливе покарання. Інколи маленькі дії призводять до великих бід. Шкода, що на те, щоб це зрозуміти, йде так багато часу. Тепер вже надто пізно щось усвідомлювати. Моніка доживає свої останні хвилини.

– Але ж якщо вони вб'ють власника матриці, хіба вона продовжить своє існування? – Раптом задумалася я вголос.

– Це не проста матриця. Можна сказати, експериментальна. Всі наші свідомості пов'язані з нею більше, ніж від звичайного запрошення. Ти видалила програму з часточками наших кодів?

– Так.

– Значить тепер кожен з цих людей є таким собі адміністратором в матриці Моніки, з розширеними можливостями. По суті своїй звичайне реальне життя. Десь на Маямі, приміром. Думаю в системників будуть проблеми через таку концентрацію унікальних свідомостей у відверто погано пропрацьованому світі. Він точно не розрахований на нормальне життя. Але це вже мене стосуватись не буде. 

– Можливо ви будете як я. Стрибати чужими матрицями, – висловила припущення.

– Не думаю. Не знаю що там у тебе. Та таку як я і Моніка просто зітруть як невдалий експеримент. Нащо їм сміття в їхньому ідеальному вірт-світі?

Я ще щось хотіла сказати та слова застрягли в мене в горлі від моторошного крику. 

– Знайшли, – ледве видихнула дівчина і ніби намагаючись зігрітись обійняла себе руками.