Глава 28 Реальність. Кордон.

– Ну що, мої любчики, готові до справжніх пригод? – Запитав нас Кавінський, сідаючи останнім у фургон, переобладнаний під мед авто. 

Мушу визнати, цей фургон більше підходить нам, ніж наша консервна банка з наклейками.

 – Як ви поясните прикордонникам вашу тут присутність? – Запитала Мая. Вона зараз сама на себе не була схожа. Подорослішала років на десять і я дивувався як таких результатів могли досягти лише макіяжем та зміною одягу. Але ж не операцію їй за годину зробили. 

– А ти не в курсі? Я далекий родич Ріка. Ахахах. Ось тому маю право перевозити його. В мене навіть дозвіл від його батьків є на руках.

Мені ця ідея не подобалась та звісно окрім сидіти й тихенько мовчати я ні нащо права не мав. У гру вступив сам Кавінський. 

Тріксі знову була за кермом. Зовні вона зовсім не змінилася, а от внутрішню начинку вони добряче вдосконалили. Починаючи від копій документів та закінчуючи можливістю давати їй команди спеціальними жестами.

Роб тихо сопів у новій формі, яка вже не тріскотіла від кожного його руху. Помітно було, що йому все це не подобається і Мая намагалася якось його заспокоїти. Тепер я сидів поруч з ними, тож мені доводилося спостерігати їхнє любування. Феее.

Зараз  ми рухалися значно швидше. Звісно. У Лас-Вегасі нас точно вже ніхто чіпати не буде. Тож до кордону між штатами  дісталися відносно швидко. Вже посеред ночі були там.

Кавінський, як молодик, вискочив першим з машини й пішов до системників щось їм говорити. А я подумав, як це він без охорони вирішив їхати? Це ж не безпечно. Є багато охочих позбутись його. Дивний якийсь він мільярдер...

– Ми всі загинемо, – почулося від Роба у цілковитій тиші. 

– Привіт. Я Тріксі. Чим я можу тобі допомогти? – Відповіла йому наша Тріксі. Цю її помилку навіть хакери Кавінського не змогли виправити й вона періодично нагадувала про себе. 

– Ти бачиш якийсь інший вихід? – Запитав його роздратовано. – Радіти треба. Вони могли нас просто всіх вбити без зайвих розпитувань, а тепер нам допомагає сам Кавінський. 

– Не вірю я в його щирість, – буркотів Роб 

– І я не вірю, Роб. Та поки ми ще живі й це вже досягнення, тому мовчи собі там. 

Я напружено спостерігав за тим, що відбувається назовні. Там Грег говорив щось до системників та енергійно розмахував руками. Потім для чогось схопив рукою себе за горло і тут я зрозумів, що це він про мою руку їм розповідає. 

– Тріксі приготуйся, – бовкнув для чогось я, коли побачив як Грег разом з двома системниками рушили до нас. Серце так і вилітало з грудей від шаленого хвилювання. 

– Я хочу в туалет, – раптом промовив Роб.

– Потерпи, сонечко, – лагідно відповіла йому Мая. 

Мене мало не знудило.

– Зараз нас візьмуть під арешт і ти сходиш у туалет… прямісінько в нові штани, – процідив крізь зуби я.

– Ось він. Мій родич мальований. Мати його поїхати не змогла, тож довелося мені оце мучитись. Але добре, що в мене є декілька справ у Каліфорнії. В Оранж треба навідатись. До речі, а ви не від Оранжу працюєте? – Швидко заговорив Кавінський, коли відкрив задні двері. Вірніше буде сказати — заговорював їм зуби.  

– Ні. Ми з іншої корпорації, – відповів один із системників та заглянув у салон. 

– Ви медик? – Звернувся він до Маї.

– Так. 

– В мене до вас є кілька питань. Вийдіть, будь ласка. 

Мая затримала подих, але більше нічим не видала свого хвилювання. 

– Хлопці. А що таке? Я взагалі то думав ми з вами все вирішили? – Здивовано розвів руками Кавінський. – Андроїд-супровідник може показати вам усі дозволи. Нащо чіпати медика?

Але його ніхто не слухав. Маю повели у невідомому напрямку, більше нічого не пояснюючи й в Роба сталася істерика.

– Я знав! Знав, що це добром не скінчиться! Казав Маї не погоджуватись!

– Ану писок затулив, шмаркля. Не накликай біду. Поки ще нічого не зрозуміло, – промовив напружено Кавінський. 

Мая вийшла до нас через хвилин п'ятнадцять. Мені щиро здавалося, що ще трохи й Роба відправить пішим маршрутом вже Тріксі. Дістав він конкретно своїм ниттям. Дівчина ж вигляділа цілком спокійною. Вона сіла в машину і сказала нам їхати. Границя відкрита.

– Що? І дозволи перевіряти не будуть? – Не повірив Грег, сідаючи в машину та даючи наказ Тріксі їхати. 

– Не будуть.

Ми всі дружно перестали дихати поки наше авто перетинало межу і поки віддалялося на відносно безпечну відстань. 

Ми вже були в Каліфорнії, але я не міг ніяк в це повірити й тут Роб зі своїм:

– Що вони змусили тебе робити, Мая? Не бійся про це сказати! Я знищу їх усіх!!!

Кавінський тільки мовчки ляснув себе по голові, а я скривився як від лимона. 

– Вони нічого мені не робили. Просто запитали дещо…

– Що? – Промовили ми всі майже синхронно.

– Там в одного системника живіт розболівся. Ліки він не знав які випити, бо раніше такого з ним не траплялося. А стояти йому тут ще довго. От я й підібрала йому потрібне знеболювальне.