Глава 27. Система. Розгадана загадка

– То ти одна з системників? – Поцікавилася я в Моніки.

– Не офіційних, але так. 

– Навіщо ти затягнула сюди Маму? 

– Вона сама захотіла, а я лише дала їй те про що вона завжди мріяла, – моторошно якось посміхнулася дівчина.

– Як ти змушуєш їх підкорятись тобі? – Запитала, нервово очікуючи відповіді. 

Насправді мене навіть більше цікавила її реакція на це запитання. Бо я ж розуміла, що вона мені не розкаже правду.

– Це тебе зовсім не стосується. Ти хотіла почути мою історію? Ти її почула. Чим можеш мені допомогти? Вірно, нічим. Тому стрибай вже собі й не заважай мені.

Дівчина помітно нервувала. Це було видно по її різких рухах голови й роздратованій інтонації. Але мене цікавило зовсім інше. Вона знову мимоволі й навіть, скоріш за все, не усвідомлюючи свої дії торкнулася ланцюжка на шиї. Це і було мені відповіддю що робити далі.

– Ти ніколи їх не відпустиш? – Запитала в неї тихо.

– Звісно не відпущу. Вони всі мої, ахахах, мої ляльки. Всі вони хотіли веселого і безтурботного життя. І отримали його повною мірою, ахахаха, – божевільно промовляла Моніка і це додало мені рішучості.

Виходу іншого немає. Я не зможу піти й залишити скільки свідомостей, скільки людей в таких жахливих тортурах. 

Різко підскочила й одним рухом зірвала з неї той ланцюжок, а саму Моніку, яка почала енергійно махати руками та верещати не своїм голосом, я просто вивезла з кімнати й зачинила двері, забарикадувавши їх важкою тумбою. 

– Ти що робиш? Відкрий негайно. Віддай ланцюжок!! – Продовжила вона кричати за дверима й тарабанити по них. Але її проблема втому, що дівчина ніяк не очікувала такої гості як я у своєму пекельному світі. 

– Ти ніколи не вийдеш з моєї матриці!! Чуєш?!! Згинеш тут і тіло твоє тебе не дочекається!!! – Хрипіла Моніка.

Але я вже її не слухала. Розуміла, що назад дороги немає. Я зробила свій вибір. Тепер треба розгадати загадку всезагального підкорення. 

Я крутила в руках той ланцюжок і не розуміла що ж робити далі, поки не побачила на підлозі блискучий, плаский медальйон. Підняла і відразу розгледіла набір цифр. Код. 

Але до чого? Сіла за монітор і просто ввела цей код, не сподіваючись що спрацює, але й не маючи іншого плану.

– Ти тупа курка!! Відкрий негайно двері!! Це мій світ!! Мої свідомості!! Мої монітори!! В тебе нічого не вийде!! – Продовжувала істерично кричати Моніка.

– Вже вийшло, – радісно відповіла їй спостерігаючи як завантажується програма. 

Але радість моя швидко змінилася на розчарування. Бо для мене це був просто набір цифр у стовпчик. Все. Ніяких пояснень чи зрозумілих схем. 

Не знаю скільки пройшло годин поки я сиділа і просто дивилася на ті цифри, намагаючись вичислити хоч якусь закономірність і зрозуміти в чому їх суть. 

Але все марно. В мене вже рябіло в очах і я відвернулася від моніторів. Моніка вже перестала кричати й лише тихо стогнала. А я прокручувала в голові усю нашу з нею розмову. 

Одним із проявлень свідомості в системі є звичайний набір цифр. Він довгий, настільки я пам'ятаю, і містить на початку ще кодові букви латинниці. А у програмі Моніки у рівненький стовпчик були записані по дві цифри. Відступ і знову дві цифри. 

А що якщо вона може ними керувати, бо вони добровільно надали їй повний контроль над, скажімо, двома цифрами з коду своєї свідомості у системі? Так! Це ж ніби елементарно. Але виявляється досить суттєво впливає на самоконтроль. Та чому системники допустили таку відверту крадіжку свідомостей? Не може бути, щоб вони не розуміли суті контракту, який укладала Моніка зі своїми жертвами. Отже, вони знають і спостерігають за цим експериментом. Мене просто розривала злість і перше, що я зробила, це спробувала видалити програму, але вона дала запит на скан відбитка пальця. І я відчинила двері та потягнула Моніку до столу. 

– Ні!!! Припини!! Ти не маєш права цього робити!!! – Кричала вона пручаючись. Але я невпинно тягнула її палець до монітора. Злість керувала мною і я впоралась. 

Почався процес видалення, а Моніка знову і знову кричала не своїм голосом. Все хололо всередині від того її відчайдушного крику. Та я вірила, що зробила усе правильно. Якою б тяжкою в тебе не була твоя доля, інші в цьому невинні. І навіть мама не заслуговує на такі тортури. Ніхто не має права розпоряджатись чужою волею.  Навіть у якості справедливого покарання.

Все скінчилося дуже швидко. І перше, що я почула, була тиша. До нас постійно доходили звуки запальної музики. А зараз тишу порушувало лише схлипування дівчини у візку.

– Ти… мене …знищила, – ледве вимовила вона. – За що? Що я тобі зробила? 

– Моніка. Ти не бог, щоб керувати чужими життями, чужими свідомостями, – заглянула їй в очі, сподіваючись пояснити свої дії. Але вона не слухала.

– Ти не тільки мене знищила. Ти й собі вирок винесла. Ласкаво прошу у мій світ Таня. Тут ти й знайдеш свою остаточну погибель. А! Ні, ахахах. Тут ти застрягнеш і станеш вічною помилкою у Системі без жодного шансу покинути її.