Глава 25. Система. Зламане життя

– Моніка, ти божевільна, – тихо прошепотіла я, дивлячись на те, як вона радісно сміється, називаючи себе дияволом.

– Помиляєшся. Перед переходом у Систему мене перевіряли. Між іншим, сказали що у мене хороші розумові здібності й жодних вад… крім однієї, – показала на свої худорляві ноги.

– Ніхто не має права змушувати людей страждати! Хто ти така, щоб керувати чужими свідомостями? – Злість в мені кипіла просто і я не могла стриматись, дивлячись на її миле, веселе обличчя. 

– Ти жила у світі рожевого зефіру? Усі постійно змушують когось страждати. Ті ж системники керують абсолютно усім. Ти питала як могли допустити таке у Системі? Так вони тільки за. Їм головне, щоб був дотриманий закон права вибору. А якщо людина вже вибрала участь в моєму маленькому експерименті, то хто ж їй винен, – її голос звучав мелодійно, ніби вона вірша розповідала. 

– Їм же треба відпочивати…

– А вони відпочивають. Декілька годин вночі й на свята. Все за традиціями справжнього Аду, – перебила мене Моніка і знову голосно розсміялася.

– Хто це був, Моніка? – заглянула в її пусті, холодні очі. 

– Не розумію твого питання. Ти про що?

– Хто зламав твоє життя? Хто зламав тебе? Через кого ти стала… такою?

Мені треба виводити її на емоції. Це поки що був єдиний план дій. Бо на емоціях люди зазвичай допускаються помилок.

– Ти не відчепишся?

– Ні.

– А я зараз нацькую на тебе когось…

– Ти не зможеш. Інакше давно б вже позбулася мене. Ти можеш тільки наказувати їм танцювати, – я блефувала насправді. Точно знати я не могла, але поводила себе впевнено. Щоб змусити її нервувати.

– Так, ти права, мотиваційний код може бути лише один. Все через недосконалість Системи. А от в наступних втіленнях в мене буде набагато більше можливостей, – вона аж руки потерла, а мене пересмикнуло від огиди. 

– Мотиваційний код? – перепитала в неї.

– Те, що тебе зовсім не стосується.

– Отже, вигнати ти мене не можеш. Добровільно я не піду. Тому ти мусиш все мені розповісти. Все як є, Моніка. З самого початку, – намагалася додати впевненості в голос, хоч насправді не відчувала її зовсім.

– А ти впевнена, що зі своїм ніжним світоглядом готова почути мою історію? – примружила вона очі.

– В останній день мого життя в реальності у мене загинули батьки, а я без своєї на те волі потрапила у Систему. Моє зламане тіло десь лежить під апаратами у реальності й все, чого я прагну, це повернутись у нього, щоб померти так, як померли мої батьки. Природним шляхом. Тому, повір мені, я готова почути будь-що. 

– І ти на мене кажеш що я божевільна, — пирхнула Моніка.

– В кожного свої бажання. Але я розпоряджаюсь, вірніше прагну розпоряджатись, лише власним тілом і  власною свідомістю, без зазіхань на інші. 

– Та хто ж тобі заважає. Я готова хоч зараз увести потрібні тобі коди й бувай здорова. Стрибай собі до свого скаліченого тіла.

– Не можу… не можу Моніка. В мене ще є…

– Що в тебе є? Душа? – перебила вона розсміявшись. 

– Совість, як мінімум.

– До чого ж ти наївне дівчисько. Є деякі речі, повз яких треба просто пройти й не обертатись.

– Я не пройду, Моніка. Можеш навіть не надіятись. 

– Треба собі бота-охоронця замовити прошепотіла Моніка сама до себе. 

І її рука потягнулася до срібного ланцюжка, який висів у неї на шиї. Що там було на тому ланцюжку я не бачила, бо він був прихований за кофтою. 

– Ну що ж. Бажаєш правди? Буде тобі, супер геройка, правда. Я розповім, хоч і не знаю навіщо вона тобі. Моєю першою жертвою була моя власна мама, – відразу приголомшила мене Моніка.

– Твоя мама тут? – перепитала, бо була невпевнена що все вірно зрозуміла.

– Так, ахахах, танцює там серед інших. Так, як вона і мріяла – молода і вічно красива, ахаха, – знову веселилася Моніка.

– Ти справді монстр, – ледве прошепотіла я.

– Мама в реальності була танцівницею. Тож це її улюблене заняття, ахахах.  

– Ти не шкодуєш навіть власної матері…

– А вона хоч колись про мене думала? То чому я маю її шкодувати. Правда в тому, що я не обирала якою народитись в реальності, не я обирала бути інвалідом з народження. Лікарі сказали моїй мамці, що це в мене вроджене, але я й зараз думаю, що це вона винна у такому моєму стані.

– Чому ти так вважаєш?

– Бо я була небажаною дитинкою. Вона вийшла рано заміж за забезпеченого чоловіка, мого батька. І от він хотів дитину, а вона хотіла лише танцювати зі своїм балетом і не думати про гроші. Перші місяці її вагітності припали на світове турне і коли почав проявлятись животик, вона затягувала його корсетом. Колись п'яна розповіла мені це. Уявляєш? Малесеньку дитиночку душити корсетом? – Жалісливо промовила Моніка. 

– Окрім тебе там ще були води й організм жінки влаштований так, що…

– Та знаю, знаю. Теж потім з лікарями консультувалася. Вона б не могла настільки мені нашкодити, але все-таки була така вірогідність. Та головне не це. Після пологів мама деякий час не могла бути примою свого балету і на її місце знайшли заміну, а вона повернулася вже другорядною танцівницею. Тому вона зненавиділа мене, дитинку інваліда, в якої не рухалися ніжки. А через рік від раку помер батько. І моя мамця не вигадала нічого кращого, ніж тягати мене за собою на всі свої поїздки та гастролі. Перший мій спогад дитинства це її слова про те, що я її тягар і що я їй заважаю будувати кар'єру. А ще я чула як вона подружці говорила, що краще б я вмерла при народженні й не мучила ані її, ані себе.