Глава 24. Реальність. Пастака

– Тримай хлопче, – тітка Меланія простягнула Робу темно сірі штани. – Це звісно не зовсім від форми системників, але по кольору наближене. Не годиться ось так бігати вулицями з голим задом.

Роб почервонів, але штани взяв. Ми всі, включаючи Тріксі, сиділи у невеликому, сірому приміщенні, без вікон і з залізними дверима. Тут стояв лише маленький круглий стіл, куди Меланія поставила їжу, і три маленьких стільчики. Тріксі я посадив та увімкнув режим самозарядження. Тож вона стала повністю неактивною.

Ми втратили пильність. Треба було здогадатись, що тут щось не так, що не бувають люди просто так привітними. Але тітка Меланія вміє морочити голову. Вона кружляла навколо нас, як та бджілка, і засипала своєю допомогою “з щирого серця”.

А нам треба було десь до вечора пересидіти, тож вибирати було ні з чого. А коли ще й штани Робу за розміром підійшли то ми вже мало не розцілували Меланію. Золота жіночка просто. І у комірку провела, і їжею пригостила, і проблему Роба вирішила, а що саме головне, питань ніяких не задавала…

Але вже допиваючи каву я зрозумів, що вона якось дивно на мене діє. Мала б бадьорити, а мене на сон хилить. 

“Певно недоспані ночі даються взнаки” – подумав я і позіхаючи поклав голову на столик, прямісінько між їжею. 

– Щось не так, – почув стурбований голос Роба вже майже крізь сон.

– Знову щось зі штанами? – ледве вимовив запитання, бо язик ніби не мій був, не хотів слухатись.

– Ні! Щось з нами не так! 

Я хотів піднятись і сказати Робу, щоб не кричав на всю комору, але не зміг. Тепер я вже й говорити не міг. 

“Ми потрапили в пастку” – це була моя остання думка перед тим, як я провалився кудись у темряву…

– Грег, сонечко, здається прокидаються наші гаврики, – голос продавчині я почув раніше, ніж відкрив очі. Він вже не був таким привітним та добрим, як раніше.

Ми всі, включаючи вимкнену Тріксі, як виявилося, напівлежали на м'якому дивані.

Перше, що я побачив це золота стеля і якісь дивні люстри у вигляді троянд. Потім роздивився по боках. Біля мене сиділа вже притомна Мая, а біля неї ще дрімав Роб, його голова схилилася на плече Тріксі. 

– Ви Григорій Кавінський? – почув я несміливе запитання від Маї й глянув попереду себе, куди якраз і дивилася Мая.

Там, поруч з тіткою Меланією, стояв кремезний чоловік у вінтажному смокінгу, його товсті пальці були обліплені золотими перснями з певно що дорогоцінним камінням. 

– Здогадлива дівчинка, – підтвердив він слова Маї.

І я мало знову не втратив свідомість, вже самостійно. Бо, бракований генератор мені в зад, як можна було тікати від мілких бандюків з дороги й потрапити до найголовнішого їх Боса, і того, хто й досі ставить свої правила у Лас-Вегасі, фактично не впускаючи системників на свою територію. Де ж я так карму свою зіпсував? 

– А тепер ви зараз мені розкажете хто такі та з якою ціллю заїхали у моє місто? 

– Ми проїздом. Нам тут нічого не треба. Нам тільки межу між штатами через Лас-Вегас перетнути треба. Ми веземо пацієнта… – Мая тремтіла, але пояснювала як могла.

 Та цей пінгвін-переросток Кавінський як гаркне:

– Закрий ротяку!! З тебе такий мед працівник, як з мене балерина. А твій дружок, з порваними штанами не за розміром, системником може хіба тільки у мріях бути. Аахахах, кхе, кхе, кхе, – він реготав так, що аж люстри ті тряслися, а потім ще й закашлявся. До нього відразу один з його численних охоронців підбіг зі стаканом водички.

Хто б мені попити дав. У горлі пустеля.

– Так, до чого це я? Вас ми розкусили. До самої системи ви не маєте жодного відношення. Робот ваш ми перевірили й там одні лише фальшивки закачані та програмка ще часів динозаврів. Тому не раджу зі мною гратись. Краще кажіть відразу хто ви та хто вас сюди відправив. 

– Вони точно про мою підпільну генерацію пронюхали, – звузила очі продавчиня. – Кажу тобі, Герег, їх по мою душу відправили. Ану, зізнавайтесь!

– Генерацію? У вас же всюди написано “справжня їжа”, “натуральні продукти”, – награно здивувався я, а на фоні почав стогнати Роб. Отямився нарешті.

– Воно таке ж справжнє, як і її цицьки, ахахахах кхе кхе, – знову реготав Кавінський, а Меланія зробилася червоною як помідор. 

– Треба було їх відпустити й нехай би їхали собі твоїм містом, – пирхнула не вдоволено продавчиня.

І раптом з криком: “Аааа ооо уууум” в бій кинувся наш Роб. Що він хотів сказати  ми так і не зрозуміли та охоронці “пінгвіна” швидко всадили нашого громилку на місце, ще й пушки свої вінтажні повитягали.

– Так, спокійно, – я миролюбно підняв руки догори, – ми вам зараз все розкажемо. Всю правду. Ми дійсно не ті за кого себе видаємо, але з вами в нас справ ніяких немає…

– Стоп! – Раптом вигукнув Грег. Я замовчав, а він вимогливо поклацав пальцями і йому відразу ж притягнули велетенське крісло. Кавінський зручно вмостився і тільки потім промовив, – продовжуй.

– Насправді, в нас проблеми саме з Системою та її корпораціями…

Я вирішив усе йому розповісти. Все як є. З акцентом на те що ми фактично протистоїмо одному ворогу – Системі. Про свою винагороду у цьому ділі, а саме перенесення до Системи, я звісно промовчав. А все інше описав у максимально яскравих фарбах. А що? Втрачати все одно вже нічого. Тож залишилася лише надія, що я своєю розповіддю про бідолашну Таню все-таки надавлю на болючий мозоль Грега…