Глава 23 Система. Цифровий диявол

В кімнаті, куди мене покликала за собою Моніка, було все для роботи над формуванням матриць своїх життів. Але на головному моніторі світився повний непрочитаних запитів той самий канал “Недитячі ігри”, через який ми з Ріком зв'язувалися. Я впізнала його лого. 

Коли Моніка під'їхала до моніторів, то відразу закрила його. 

– Які коди треба вводити? – запитала в мене дівчина, мило мені посміхаючись. 

Там стояв металевий стілець і більше ніяких меблів, тож я присіла на вільне місце, важко зітхнула, розуміючи, що можливо роблю таку дурницю, яка просто знищить усі мої старання і я ніколи не зможу вибратись з Системи. Але це було вище голосу розуму. 

Це щось таке, з чим боротись просто безглуздо. Мама б назвала це голосом душі. Я не знаю чи точно існує душа. В моєму світі усі вірять тільки технологіям. Та що я точно знаю, це те, що якщо зараз нічого не спробую зробити, то навіть якщо виберуся звідси, не пробачу це собі доти, доки буду дихати.

Тож, набравшись сміливості, рішуче запитала у дивачки:

– Що тут відбувається? 

–  Що саме тебе цікавить? – Поки вона продовжувала посміхатись мені та й інтонація її голосу була незмінно приємною.

– Все, Моніка. Ті люди там танцюють недобровільно? Там же не тільки боти…

– Ботів там дуже мало, – все ще спокійно відповідала вона.

– Чому ти змушуєш їх танцювати? – перефразувала своє питання, яке вона проігнорувала.

– Це їхній вибір. В мене все на добровільній основі, – ще дужче посміхнулася Моніка. На вигляд їй було не більш ніж вісімнадцять років, але бліда шкіра і вираз очей ніби додавали віку. Помітила що очі завжди видають справжній вік. В реальності Моніка точно була вже дорослою. То молодою вона себе запрограмувала, а проблеми зі здоров'ям залишила? Так виходить.?

– Чому ти в кріслі? – запитала її прямо, розуміючи, що назад шляху в мене немає.

– Тому, що я не вмію ходити, – пояснила вона мені як маленькій. Типу, що взагалі незрозумілого тут.

– Навіть у Системі? – спробувала уточнити.

– Якщо ти не знаєш, що таке ходити у реальному житті, то ти не зможеш передати цю інформацію своїй запрограмованій свідомості у Системі. Так мені пояснювали.

– Мій друг перейшов у Систему ще дитиною і вже тут він, тобто фактично його свідомість, виросла, – заперечила я.

– Свідомість у Системі може рости, якщо це закладено у ній ще з реальності. Я ж маю деякі вади ще з народження і прожила з ними в реальності тридцять чотири роки, доки не перебралася сюди, – вона чомусь весело пирхнула, хоча ніби ж нічого веселого не розповідала. 

– Тобто всі твої життя у системі можуть бути тільки в такому вигляді?

– Сподіваюсь, що ні. Взагалі-то, Система постійно вдосконалюється і я думаю, що десь через одне переродження зможу ходити, – вона довірливо дивилася на мене, розповідаючи це.

– Так а що з твоєю теперішньою матрицею? – знову повернула я розмову у потрібний мені бік.

– А що з нею? – вона вигляділа максимально здивованою. Це починало дратувати.

– Ти тут знущаєшся з людей, – подивилася їй прямісінько в очі.

– Хіба танці це знущання? Я думала, що це весело. Живи життя танцюючи! – Раптом різко якось вигукнула вона останню фразу, як лозунг якийсь. Ще й засміялася голосно.

– Весело, коли настрій відповідний і коли самому хочеться. А ти їх змушуєш. Я не знаю як тобі це вдається провернути в Системі та ти влаштувала тут якусь танцювальну катівню, – сипала я на неї звинувачення, намагаючись таким чином вивести на щирі емоції та зірвати з неї усі маски. 

– А чому ти не питаєш як вони тут всі опинились? – поцікавилась Моніка.

– Як?

– Добровільно, – її посмішка була моторошною, – всі тут абсолютно добровільно. Окрім тебе. Інакше ти б теж там танцювала. Вони всі знали про те, що їх чекає і з радістю погодились на це. 

– Я нічого не розумію, – помахала збентежено головою. Я ж бачила їх там. Яке добровільно?

– А тобі й не треба розуміти. Коди давай свої й будеш собі стрибати далі. Ти вирішила у супергероя погратись? – В її голосі почала проскакувати злість і я вирішила бити навпомацки. Морально бити.

–  Ти отримуєш якесь задоволення від цих тортур? Дивишся як вони там страждають і радієш, що ти така розумна і все так круто продумала.

– Що ти взагалі знаєш про мене, щоб братись мене судити? – Її обличчя перекривила гримаса болю.

– То розкажи мені. Розкажи, щоб я зрозуміла твою мотивацію, щоб  відчепилася від тебе, – підбурювала її.

– Ні ти, ні будь-хто інший не зрозуміє мене. Вирішила тут у психолога погратись? Архітектора мозку? Не вийде. Я їх за своє життя у реальності знаєш скільки пройшла? Та усіх там танцюристів не вистачить, щоб підрахувати моїх лікарів. 

– Можливо тобі не психолог треба був, а саме людина, яка тебе зрозуміє? Спробуй, Моніка. Відкрий свою мушлю. Ти ж нічого не втрачаєш. Можливо я зрозумію тебе. Можливо… я тут не даремно з'явилася, – лагідно вговорювала її. 

В будь-якому випадку треба завоювати її довіру. Треба якось вивідати як вона це спромоглася влаштувати.