Глава 22 Реальнісь. Перше враження

– Мая! Глянь чи нема нікого на хвості, – вчергове звернувся до дівчини, яка з Робом сиділа тепер на задньому сидінні, а за кермом знову була усміхнена Тріксі. 

– Ти певно ретро-фільмів передивився, Рік. Звідки я знаю є той “хвіст” чи немає? Тут купа транспорту різного їде, – пробурчала очевидне Мая.

Вже був день і ми пересувалися напівзакинутою вулицею міста, яке певно єдине й досі було підпорядковане бандитам. Система ніяк не могла сюди пробитись. 

Хоч формально Лас-Вегас теж входив до зони контролю, але системники тут мають низький вплив. Тому сюди з'їжджаються ті, хто не мають бажання потрапити у резервацію, але й себе у новому світі так і не знайшли. 

Я колись дізнавався. Планував хоч сюди перебратись, поки не зрозумів, що по суті це та ж резервація тільки з бандитським нахилом. А відвертих покидьків я не поважаю і не хочу таким бути. 

– Треба десь перечекати до настання ночі, – промовив задумливо.

Зараз великий ризик наштовхнутись на якийсь місцевий патруль чи тих же відбитих, які нас хотіли пов'язати. Вночі вони не такі активні мають бути… Хоча нам і вночі добряче пощастило. Якби не феноменальна сила та спритність нашої Тріксі, то вже б ми нікуди не їхали.

– Я їсти хочу, – раптом пробубонів Роб.

Ну звісно. Здорованя батончики не тримають. 

– Мая. Запхни йому щось у рота, – звернувся роздратовано до дівчини. 

Тут справа життя і смерті. Напруга така. Не знаєш як так вигадати, щоб не попасти нікому у лапи, а йому їсти тільки й хочеться.

– Вже нічого не залишилось, – тихо відповіла дівчина.

– То терпи тоді, Роб! Може схуднеш і ми хоч натягнути на твій зад щось зможемо.

– Я погодився на це не для того, щоб мене принижували, – тихо, певно звертаючись тільки до дівчини, промовив Роб.

– Потерпи ще трошки, сонечко, – защебетала Мая, а мене мало не знудило. Добре, що у шлунку давно вже було пусто. – Зараз Рік обов'язково щось придумає.

– Тріксі, повертай до того магазину, – я показав у напрямку непримітного, сірого магазинчику, який прикривався яскравими неоновими вивісками сусідніх казино та центру якогось.

Там було припарковано декілька ретро-авто. І чомусь моя інтуїція підказувала, що тут нам нічого не загрожує, адже авто були сімейного типу, не спортивні марки й не позашляховики. Та і магазинчик під назвою “Справжня їжа. Ми проти генерації” – притягував бажання зупинитись біля нього.

– Роб, ви з Тріксі чекаєте нас у машині. Мая, ти зі мною, – роздав я вказівки. 

– А.., – почав Роб, думаю хотів обуритись та я зупинив його тільки одним поглядом… на порвані штани.

– Точно, – ляснув він себе по лобі. 

Ми з Маєю, озираючись навкруги, швидко пішли до магазину. 

– Ох! Які приємні молоді люди зазирнули до мене на гостину, –  звернулася до нас  продавчиня, відразу як тільки ми переступили поріг магазину.

Це була жіночка з пишними формами, незрозумілого віку. Обличчя ніби без зморшок, але щось в ній видає її життєвий досвід. Лікарі добре над нею попрацювали, тому я не з першого погляду зрозумів, що це все-таки жіночка у віці, а не молода богиня.

– Ми б хотіли придбати у вас трохи їжі, – тихо промовила Мая. 

Їй було ніяково під пильним поглядом продавчині, але вона мала бути за старшу. Бо саме вона супроводжувала мене як медик. А не навпаки. Тому я тихенько мовчав та мав змогу роздивитися полички з товаром. Де всюди були позначки: “натуральний продукт”, “зроблено руками”, “без генерації”, “власне виробництво” і все у цьому роді. Цікаво, де вони все це виробляють?

 – О, то ви там, де треба. В мене не просто їжа. В мене натурпродукт, – весело промовляла жіночка і взяла з прилавка тацю, де рівненькими рядочками лежали апетитні канапки. 

– Скуштуйте, сонечки. Не пошкодуєте, – хитро посміхнулася продавчиня, підсуваючи Маї під носа їжу. – Та не бійтеся. Я ж від щирого серця.

– Скажіть, будь ласка, – мусив таки вступити в розмову, бо Мая ще трохи й свідомість втратить від напору жіночки. – А чи немає у вас вільної кімнати, можливо комірки якоїсь? Нам би відпочити трохи, але ми боїмося… – поки я підбирав потрібне слово, жіночка сама підказала: 

– Бандюків місцевих?

– Так, – одночасно промовили я і Мая.

– То тоді, сонечки, ви звернулися по адресу. Тітку Меланію, – показала пальцем на себе, – ці покидьки, трясця їхній матері, обходять десятою дорогою. І в мене є кімнатка, де ви могли б перекусити та відпочити.

Я зрадів і похвалив подумки свою хорошу інтуїцію, яка й привела мене до цієї доброї жіночки.

Про одне я тоді тільки не подумав. Якого біса бандити уникають цього місця? Можливо тут є щось гірше за  тих відморожених особин, які вже зустрілися на нашому шляху?

Ех. А краще б я тоді про це подумав. Бо перше враження завжди може бути оманливим…