Глава 21 Система. Важкий вибір

– Давайте! Веселіше! Запалюємо! Моніка бажає відриву! Покажемо їй на що ми здатні!! – Продовжувала несамовито кричати ведуча. Музика тим часом ставала ще гучнішою і її темп поступово пришвидшувався. 

Краплинка поту з-під кепки дівчини викотилася і по щоці попрямувала кудись під кофту. Ведуча не відволікалася і тільки продовжувала пританцьовувати та вигукувати свої кричалки. 

– Ти Моніка? – запитала, не дуже очікуючи відповіді. 

Все було настільки дивним, що я просто розгубилася. Думала, що після Лиса мене нічим не здивувати, але тут відбувавсь якийсь танцювальний сюрреалізм. 

Дівчина попри гучну музику почула мене і ледве помітно негативно хитнула головою.

Отже, Моніка це та для кого вони тут витанцьовують. Знати б ще де її шукати.

– Моніка власниця цієї матриці? – знову запитала я і цього разу дівчина теж невловимо махнула, але на знак згоди.

– Де її шукати? Хоч напрям покажи.

– Гей! Народ! Помахаймо Моніці! Нумо! Усі разом!!

Всі повернулись у напрямку одного з багатьох повністю скляних хмарочосів і застрибали один поперед одного, махаючи руками. 

– Дякую, – тихо прошепотіла їй.

– До-по-мо-жіть, – знову повторила прохання дівчина.

– Я зроблю все можливе.

Відповіла і швидко покинула сцену. Поки пробиралася крізь різнобарвний натовп, який продовжував божевільні танці, до потрібного мені будинку, думала що я взагалі можу зробити з цим жахом. 

Це ж жах з посмішкою на обличчі. І як вмовити маньячку, яка це все тут влаштувала, не тільки мене відпустити, увівши коди, а і припинити відверті знущання. 

Навіщо мені треба рятувати цих людей я не знала. В самої проблем купа. І якщо буду затримуватись увесь час, то кінець кінцем застрягну таки у чужій матриці. Але водночас чітко розуміла, що просто піти звідси не зможу.  

Поки дісталася потрібної будівлі, сама вже була мокра як хлющ і до того ж така втомлена, ніби мішки тягала. То що тоді говорити про інших.

Автоматичні двері на диво пропустили мене всередину. А там така приємна прохолода огорнула мене, що аж дихати стало простіше.

“Ти не в реальності, Таня!” – вчергове нагадувала собі, бо помітила як важко тепер розрізняти Систему від реальності й пам'ятати, що це все тільки для моєї свідомості. Але всі фізичні відчуття були настільки реалістичними й навіть піт лоскотав тіло…

Тому єдиний вихід — увесь час нагадувати собі про те, де я і про те, що попри реальні відчуття зі мною в Системі нічого не трапиться. Тут не можливо померти.

Оскільки народ дивився якось трохи вгору, вітаючи Моніку, то я вирішила шукати її на другому і вище поверхах. На другому поверсі поблукала і теж нікого не знайшла. 

А от на третьому мене чекав сюрприз. Біля панорамного вікна сиділа молода дівчина. І вона не просто сиділа, а була прикута до інвалідного крісла. Повністю автоматизованого інвалідного крісла. У Системі хтось запрограмував інвалідність. Мову мені відняло, тож я просто стояла, кліпала очима і роздивлялася її.

– В мене, виявляється, гості. А я й не знала, що таке можливо, – рознісся по пустому просторі її тихий, дуже мелодійний голос.

– Ти Моніка? – ледве видавила з себе запитання.

– Так, – вона натиснула на сенсор і крісло розвернулося до мене. Дівчина привітно посміхнулася. – Я Моніка. А ти хто? Не ботка. Хм... Як потрапила у чужий світ? Хіба це законно? – Вона глянула на мене, допитливо нахиливши голову на бік.

Зовсім молода дівчина. Десь мого віку. З красивим, ніби намальованим штучним інтелектом, обличчям. І що найдивніше, з дуже добрими очима. Дивишся у такі й здається, що увесь світ наповнений гармонією, світлом та щастям.

– Я випадково сюди потрапила. Я щось типу помилки у Системі, – відповіла їй задумливо. Бо в моїй уяві й моєму розумінні нічого не сходилось. Мішанина якась з думок…

– Це як? – по дитячому якось поцікавилась вона.

Я повторила вчергове, але тепер вже цій дівчині, свою історію потрапляння в Систему і розповіла про ціль, якої прагну досягти.

– Тож мені треба, щоб ти увела коди як власниця цього…кхм… світу і я зможу переміститись далі, – закінчила свої пояснення я.

Дівчина легко знизала плечима і весело промовила:

– Без проблем. Зараз все уведу. Треба тільки в сусіднє приміщення переміститись, там у мене монітори для формування матриць.

Вона вже рухалась на своєму кріслі в бік дверей. А я нерішуче дивилася їй услід, потім переводила погляд на натовп. Його крізь вікно було добре видно. І з висоти це були ще більші масштаби катастрофи, ніж мені здавалося, коли я була серед танцюючих.

Що робити? Як вчинити? 

З одного боку мені не можна гаяти час і якщо ця, максимально дивна Моніка, погодилася мене відпустити, то треба скористатись можливістю. Але ж там не тільки боти витанцьовують з останніх сил. Там купа реальних свідомостей, яких тут, я більше ніж впевнена, утримують насильно. Та ще й знущаються, таким безглуздим способом. І як я можу спокійно звідси піти та знати, що існує в Системі така жахлива матриця танцювального знущання?