Глава 20. Реальність.Завдання для Тріксі

Ми розслабились. Їхали й відверто раділи першій, такій легкій, перемозі. А, як виявилося, розслаблятись було ще дуже рано. 

Ми зупинились, щоб придбати їжу і я помітив у віддаленні від дороги щось схоже на військовий склад. Там може бути потрібна нам форма для Роба. Вирішив спробувати підійти ближче. На дворі ніч і крім нас та продавчині маленького магазинчика згенерованих продуктів на дорозі не було нікого. 

Поки Мая обирала на що нам вистачить заощаджень, я швиденько перебіг дорогу. 

Далі була суцільна темрява, лише саме приміщення підсвічувалося здалеку. Це звісно грало мені на руку. Але коли я підійшов трохи ближче, то зрозумів, що то не склад, а зачинена майстерня.

Повертався розчарований, тому трохи втратив пильність. Це була друга моя помилка.

– Почекайте! Я… Ми супроводжуємо… – почув відчайдушні крики Маї й дурень вийшов на світло. 

А там один здоровань бандитської зовнішності затягував Маю у побитий життям мікроавтобус, а ще два тримали непритомного Роба.

Вони його вже встигли гепнути чимось.

– О. Диви. Тед, ще один намалювався, – глянув у мій бік той, що Маю затягував.

– Ви хто такі? – запитав як можна спокійніше я. Паніка та крики зараз грають проти нас.

– Це ви хто такі? Що робите на нашій території? – почув тихий, якийсь зміїний, голос і у світло ліхтаря вийшов певно ватажок здорованів без мізків. 

– З нами андроїд-супровідник. В неї всі дозволи й документи. Вона не пояснила вам? Ми…

– Цим містом ніколи такі делегації не проїжджали. Вашого андроїда трохи заїло й авто у вас дивне… Будеш відповідати перед нашим босом. Мені цю дурню заливати не треба. Ви такі ж системники, як і я. Особливо той, у порваних штанях, – зареготав "змій" і його “велетні” підхопили ініціативу. 

Поки я стояв і кусав губу, думаючи як можна викрутитись з цієї сраки, з нашого авто вилізла усміхнена Тріксі.

– Трясця, – промовив тихо, розуміючи, що нашій конспірації здається кінець. 

Роб ганчіркою висить, Маю тримають, а змій уважно вивчає андроїда. 

Та раптом я вчергове вирішую ризикнути усім, згадавши про мобільний, який лежав у мене в кишені. 

Швиденько, удаючи що рухаюся до їхнього авто, набираю потрібну команду і відправляю імпульс Тріксі. Без особливої надії на успіх. Але ж вона перш за все універсальний помічник…

Чую декілька глухих ударів, а потім коронне:

– Привіт. Я Тріксі. Чим я можу вам допомогти?

Затримавши подих обертаюся і зустрічаюсь з переляканими очима Маї. 

Тріксі посміхається, а біля її ніг валяються наші бандити й навіть "змій" скрутився калачиком на асфальті.

"Оце так швидкість" – перше, що прийшло мені до голови.  

Роб теж затесався між ними. Він так і не прийшов до тями, тому коли здорованям, які тримали його, перепало по макітрах, він упав разом з ними, утворивши веселу  гірку – хто з верху.

– Тріксі. Ти машина, – промовив шоковано і кинувся витягувати теж не дуже щоб легкого Роба. Мая щось і собі намагалася тягнути того за руку та тільки заважала цим.

Тому я, вже спітнілий, відправив її заводити авто, а сам увів чергове завдання для блондинки-андроїда. 

Чому відразу не додумався? Певно від шоку.

Тріксі легко підхопила Роба із загальної купки тіл та, закинувши його на плече, танцюючою ходою понесла хлопця до авто.

– І як у неї не закохатись? – Захоплено промовив я та теж побіг, бо якщо ці красені отямляться, ми не доживемо до омріяного переміщення у Систему. Я точно.  Прикінчать тут, як у старих кіно показують.

Їхали ми вже не такі веселі, як після першої удачі, бо розуміли, що тепер нас будуть шукати й наздоганяти. Тож треба як можна швидше дістатись границі між штатами. А у бідолахи Роба пошматований одяг і Тріксі заїдає все більше і як ту границю взагалі перейти з місцевими бандитами на хвості?