Глава 19 Система. Моторошні веселощі

Побажання Лиса, на жаль, не справдились. Бо закинуло мене на танці. Так. Інакше просто не описати.

Перше, що я зрозуміла про чергову матрицю, це те, що тут гамірно і дуже людно. Щось типу якогось фестивалю. Всі яскраво одягненні, по літньому. Звідусіль лунає музика і люди танцюють прямісінько посеред вулиці, між, на перший погляд, звичайними багатоповерхівками. 

Та вони навіть не звернули уваги на мене. Добре хоч обходили, а не затоптали поки я приходила до тями й підводилась на ноги. 

– Давайте додамо жару!! Веселіше, народ!! – кричав хтось у підсилювачі голосу і музика з легкої змінилася на жвавішу. Спітнілі люди зарухалися ще швидше, тепер вже відчутно штовхаючи мене. 

– Моніка бажає драйву!! Вам подобається вечірка?! – знову почула я жіночий голос звідусіль. А потім довелося закривати вуха, бо народ щосили горлав: “Тааак!!!!”

Всі танцювали, сміялись, веселились. У деяких в руках були напої. Я ходила між ними й не могла зрозуміти що так насторожує мене. Здебільшого там були саме люди, не боти. Це можна помітити саме в порівнянні. У справжніх людей були більш індивідуальні риси обличчя і дуже жива міміка, тоді як боти мали схожі обличчя, трохи якісь лялькові, надто ідеальні. Якщо поруч немає справжніх людей, то це не так помітно. 

Перше, про що подумала – це перший вірт-світ, у якому я вже зустріла таку велику кількість справжніх свідомостей з нашої реальності. Але потім був другий, не дуже втішний висновок. Вони ніби посміхаються, танцюють, радіють чомусь, але це виглядить якось неприродно… Ніби награно. Ніби вони змушені це робити. Чому такі висновки? Я заглянула їм в очі. Там не було радості. Зовсім. І вони всі не помічали мене. 

Я підходила до деяких впритул, але вони продовжували рухатись, танцювати…

– Якісь моторошні веселощі, – прошепотіла сама до себе і почала рухатись у бік, де голос “ведучої” чувся найбільше. Думаю варто почати з неї. Вона певно і є головною тут…

Ніби світ веселощів, але от біль тут відчувається дуже добре. Поки я повільно просувалася в натовпі, усі мої боки вже нестерпно боліли від постійного штовхання. 

Нарешті попереду я вгледіла щось типу сцени. З софітами та різноманітною апаратурою. 

На самій сцені теж танцювали дівчата. Вони були однаково одягнуті й виконувати однакові, синхронні рухи. Посмішки не на секунду не сходили з їхніх облич. Це ніби якийсь жахастик психологічний...

Я почала жвавіше пробиратись до сцени. Все, що тут відбувалося, мало було схоже на добровільні веселощі, тому поки я теж не почала витанцьовувати як зомбі, треба знайти того, хто зможе хоч щось мені пояснити. 

– Танцюємо!! Запалюємо цей спекотний день!! – почулося десь зовсім поруч. 

Я нарешті вгледіла щось на кшталт пульта керування з підсилювачами голосу, трохи в глибині самої сцени. 

Треба зайти ззаду, тож рушила шукати робочий прохід на гору. Поки обходила, то щиро раділа, що тут немає ніяких охоронців, які б зупинили мене і не дали пройти на заборонену територію. А це означає тільки одне – раніше це ніхто зробити не міг. Всі вони загіпнозовані, ніби й не мають власної волі. 

Коли вибралася на сцену, то нарешті побачила ведучу моторошних веселощів. 

Вона теж трохи пританцьовувала на місці й продовжувала радісно вигукувати до натовпу. Звичайна дівчина у кепці та блискучому, широкому костюмі. 

Наблизилась трохи, щоб потрапити у поле її зору. 

Вона не зупинилася, але її очі максимально розширились від здивування.

– Помітила! – Радісно вигукнула я, навіть і не намагаючись перекричати звуки музики.

Просто ведуча була першою, хто відреагував на мою присутність. Значить вона не така зазомбована, як увесь танцюючий натовп. Можливо це і є власниця всього цього божевілля?

– Ти мене помітила. Я бачила. Що тут відбувається? Це твій світ? – я підкралася впритул до неї й зашепотіла їй на вухо у перерві між її бадьорими вигуками.

Дівчина здригнулася, при цьому продовжуючи пританцьовувати та заперечно помахала головою. 

– Це не твій світ, –  зрозуміла я. – Ти можеш говорити?

Вона показала мені, щоб я нахилилася максимально близько до неї. Коли нахилялася, то помітила у її очах сльози. Це вигляділо максимально лячно – людина весело посміхається, пританцьовує, а в очах стоять сльози. 

– До-по-мо-жіть, – ледве вимовила дівчина, а через секунду вже бадьорим голосом вигукувала свої “веселі” кричалки. 

– Дідько, – важко зітхнула я. – Таки потрапила до якогось маніяка.