Глава 18. Реальність. Збій

– Що там у вас тріщить увесь час? – Запитав я роздратовано з першого сидіння. Тут і так нерви напружені, бо під'їжджаємо до Лас-Вегасу саме, а це значить, що може зараз бути перша перевірка. Так ще й звуки увесь час із заднього сидіння дивні. 

– Я тріщу, – пробубонів Роб. – Вірніше мій одяг.

– Еее, ти там давай, зайвий раз не рухайся, – трохи запанікував я. – Ми вже у Вегасі тобі щось підберемо, а поки треба перший контроль пройти. 

– Та мені, здається, й дихати не можна зайвий раз…

– Не дихай! Не дихай, Роб, аби тільки форма цілою була.

– Привіт. Я Тріксі. Чим я можу вам допомогти? – раптом мило посміхнулася андроїд, не відриваючи очі від дороги. Саме вона була за кермом підробного медавто.

– Слухай, Рік. Тобі не здається, що небезпечно садити андроїда з приколами за кермо? – Знову поцікавився Роб. 

– Не здається, – перекривив його єхидно. – Я читав медичні інструкції. Андроїд-супровідник має виконувати цю функцію. 

– Так. Здається ми приїхали. Попереду Системний контроль, – приречено промовила Мая. 

І справді, ми під'їхали до невеликої черги з авто, яка повільно просувалася до в'їзду в Вегас. 

Я швидко перевірив синхронізацію Тріксі з сотовим та налаштування потрібних для перевірки діалогів.

– Доброї ночі, – привіталися через вікно з нами два Системники у формі нижчого рівня. – Яка ціль відвідування Лас-Вегасу?

– Ми супроводжуємо пацієнта з хибами протеза руки третього покоління, – промовила механічно Тріксі мій перший шаблон.

– Можна, будь ласка, ваші дозволи?

“Ось і настав мій зірковий час” – подумав про себе та як закричу, що навіжений, хапаючи себе протезною рукою за горло:

– Аааааа, кха… кхе… кхуууу… допоможіііть… хххеее, – хрипів і душив себе з усієї сили я.

Системники не розгубилися і швидко витягли мене з авто. Мая і Роб теж вискочили назовні.

– Що робити?!! Як йому допомогти?!! – Трохи панічно запитали перевіряючі у Маї. 

Та вигляділа зовсім розгублено, шоковано витріщаючись на мої конвульсії на підлозі.

– З-зараз все вирішшемо. Роберт! Тримайте пацієнта!! – пропищала Мая і кинулася відривати мою руку. 

– Сухожилля, – підказав їй одними губами.

– Треба натиснути на сухожилля й утримувати десять секунд! – прокричала Мая не своїм голосом і зробила потрібну для шоу маніпуляцію. 

Той бовдур Роб з переляку чогось за ноги мене схопив. Добре хоч Тріксі сиділа спокійно в авто. 

– У вас дуже серйозний випадок збою, – все ще шоковано говорив один з контролерів, поки я показово відкашлювався.

– Так. Найвищого ступеня збій. Тому ми вирішили обрати найкоротший шлях до кордону Каліфорнії. Самі розумієте. Кожна хвилина на рахунку. Я не впевнена, що зможу йому довго допомагати, – тараторила налякана Мая, вигадуючи на ходу.

– Так, так звісно… Не будемо вас затримувати, – відступив системник і я тихо видихнув, розуміючи, що ми, здається, впорались.

– Почекайте! – раптом зупинив нас голос другого системника, коли ми вже майже всі сіли у медавто. Майже… Роб сідав останнім…

– А що це у ваз з формою? Вона розірвана на шмаття! 

– Пацієнт розірвав, – спокійно так і невимушено відповів Роб. Ми всі дихати перестали.

– Важка у вас робота, – зітхнув системник і з повагою потиснув Робу руку, даючи добро їхати далі.

Ще хвилин п'ять ми рухались на авто у суцільній тиші, поки Тріксі не вирішила розрядити атмосферу своїм коронним:

– Привіт. Я Тріксі. Чим я можу вам допомогти? 

Не знаю чому ми всі одночасно розсміялися. Певно через загальне полегшення, а можливо так ми звільнялися від нервового напруження. Мій сирий план спрацював. 

Вдалося! Ми змогли відвернути їх увагу і навіть документи не довелося демонструвати. Я не міг натішитись нашій маленькій перемозі, хоч попереду на нас чекали більш прискіпливий контроль на границі та і саме не дуже дружнє місто Лас-Вегас.