Глава 17. Система. Умовна межа

– Ах ти паскудник, Лис! – налетіла я на хлопця, як тільки мене перенесло у його фургон. – Кинув мене там саму! Як я могла перемогти без тебе?

– Та ти ж майже перемогла! Аби не спіймалася у пастку Мінливця, – і собі напав Лис. 

– Мінливець це той хлопчик?

– Це найхитріший бот з іспанською прошивкою. Він має можливість змінюватись прямісінько під час гри. Ніколи не зрозуміло хто саме він. От побачив певно жінку і вирішив зіграти на жалості. Скористався безпрограшним варіантом. Ти повелася, хоча б могла подумати звідки в такій грі маленька дитина взялася.

– Та навіть якби я й могла б подумати, то стріляти в дитину я все одно не змогла б. Але коли там думати, Лис? Скільки всього за декілька хвилин сталося, що просто голова обертом. Казала ж тобі, що поганий з мене тобі помічник, – зітхнула я важко.

– Та я, якщо чесно, не дуже щоб і розраховував на тебе, – весело посміхнувся хлопець. – Але цікаво ж було, хіба ні?

– Цікаво… Лис, ти відпустиш мене? Не будеш тримати тут? Мені треба рухатись далі. Поки…Поки ще є час.

– Я ж не маніяк якийсь. Зараз введу твої коди. Ех, шкода що тобі тут не сподобалось. Ми б з тобою спрацювалися. В тебе точно талант до гри є.

– Кожному своє, Лис. Те, що тобі любе, комусь може бути огидним, – знизала я плечима.

  Коли хлопець вже збирався вводити коди, на його моніторі засвітилось сповіщення від "Не дитячих ігор".

– Що за дурня? – здивувався Лис і вже хотів відхилити запрошення, коли я згадала про Ріка.

– Почекай!! То до мене!!

– До тебе? Ти що ще й шльо… еееем, дівчиною легкої поведінки підробляєш? 

– Дурень ти Лис. Це ми так з моїм партнером зв'язуємося, – гепнула я хлопця по потилиці.

– Аааа, ну тоді сідай. 

Я зайняла його місце прийняла запрошення і мене, як і вперше, затягнуло в монітор. 

Та ж знайома кімната з великим ліжком і Рік, вже чекав сидячи на ньому.

– А нам з тобою безмежно щастить, Танька, – радісно промовив він замість привітання. 

– Чого ти так вирішив? 

– Бо ти відповіла на моє запрошення з першого разу, а це значить, що поруч був монітор і що Система пропустила мій запит у чужу матрицю, хіба не круто?! 

– Круто. Чого кликав?

– По перше я зібрав команду для нашої справи. Це не зовсім те, що треба в ідеалі, але за такий короткий термін це, можна сказати, кращі з кращих.

– Ви вже в дорозі? – запитала з надією в голосі.

– Ну ти й швидка, я тобі скажу. На все взагалі то час треба. І що це на тобі за одяг? І волосся… Це перука?

Я глянула на себе і зрозуміла, що Лис скін барбі так і не прибрав. 

– Трясця. Це не я, це барбі. А я, між іншим, вже купу усіляких ботів повбивала, майже гру виграла, аби не Мінливець.

– Мінливець?

– Та іспанець там один… Не бери до голови. Так чого ти викликав мене? 

– Ми з тобою про головне не поговорили. У якій лікарні твоє тіло шукати? 

– Ми в Лос-Анджелесі жили. А лікарня…Я закріплена за п'ятдесят сьомою. Хоча не впевнена, що саме там буду, – промовила задумливо.

– Якщо не там, то десь неподалік точно. Це краще вже, ніж ганяти по всій Каліфорнії, – бадьоро промовив Рік. 

– Треба ось як зробити. Ви маєте спочатку до нашого будинку дістатись. Я вам усі коди зараз напишу, – почала я, роздивляючись у пошуках ручки чи планшету. 

– Написати не вийде, але ти можеш залишити всю інформацію, коли повернешся назад. Там буде віконце відгуків. Натиснеш “приват” і введеш всю інфу. 

– Це типу відгуки після…

– Так, можна поділитись враженнями, – засміявся Рік певно через моє здивування.

– Добре. Тоді я там напишу адрес і код для входу. Ви, коли будете у будинку, зможете скористатись нашим сімейним акаунтом і дати запит стосовно мого знаходження. Ця інформація збирається автоматично, тому проблем не повинно виникнути. Головне, щоб наш ак не закрили, але якщо формально я ще жива, то й закрити його ніхто не може.

– Ти так цікаво про себе говориш, ніяк звикнути не можу, – посміхнувся не весело Рік. 

– Якщо чесно, то мені звикнути до всього цього ще важче, – зітхнула, сідаючи поруч з хлопцем. – Світи змінюються, відчуття, що я жива, нікуди не дівається, але зникає якась умовна межа між реальністю і вірт-світом. 

– Що ти маєш на увазі?

– Я інколи починаю забувати, що я в Системі. Там все так… Розумієш? Якось по реальному відчувається. Все як і в житті…

– То може і не треба звідти вибиратись? – запитав він обережно.

– Ні. Я повернусь у реальність. Якою б вона для мене не була.

– Тоді не будемо втрачати час. Декілька днів зі мною зв'язку точно не буде, а там я спробую знову дати запит.

– Удачі тобі Рік.

– І тобі, вперта Танька, теж удачі. Не загубися там у Системі.