Глава 15.2. Система. Барбі в ділі.

– Даремно ти мене покликав у свою гру, Лис, – тихо промовила поки хлопець набирав швидкості на широкій трасі. – З мене такий собі помічник. Навіть твій скін Барбі не допомагає. Я якщо чесно, не розумію всього цього.

– Зате з тобою точно не знудишся. Як он з Ділильником ми креативно розправились, – пирхнув Лис, не зводячи очей з дороги.

– Сподіваюсь, ти мене відпустиш якщо ми не виграємо? – запитала з надією в голосі. – Мені справді не бажано затримуватись в одному світі.

– Ти ще дивніша ніж я, Таню. От що тобі дають ті стрибки? Так, це як мінімум весело, з цим сперечатись не буду. Але ж твоя теорія про тіло… Що вони повернуть тебе… Якось мало віриться, що це так працює, – знизав він плечима. 

– Більше я поки нічого кращого не придумала, – важко зітхнула я. – Сподіваюсь, Рік добереться до мого тіла і… – далі я навіть не знала що сказати. 

– І що? Потрясе тебе за плечі зі словами “Прокидайсяяя”? І ти така гоп та й вскочила у своє тіло? – розсміявся Лис. – Так це не працює, Таня. У твоєму напівмертвому тілі чіп, через який твою свідомість поступово “переселили” у Систему. 

– Я знаю, що це не простий та дуже об'ємний процес, – роздратовано перебила його. – Але також я знаю закони. І якщо моє тіло справді ще функціонує під апаратами, вони не мали права завершувати перехід. Тому я буду чіплятись за цю зачіпку і буду помилкою в Системі, поки вони не виправлять свою помилку. 

– Вперта ти.

– Ти не перший мені про це говориш.

– Лягай! – різко вигукнув Лис і я зробила як він наказав та буквально в ту ж секунду почула як розбивається скло в нашій машині.

– Діставай гвинтівку! Стріляй по них! – знов кричав Лис, виляючи по всій дорозі.

– По кому?! 

– Переслідувачах!!

Та як же можна зорієнтуватись у такій ситуації? Стряхнула з себе все скло, стала колінами на сидіння, схопила ту гвинтівку. “Давай, Барбі, хоч зараз допоможи мені” – прошепотіла сама до себе і прицілилась у позашляховик, що вже наздоганяв нас. 

Один постріл, другий, третій…

– Цілься краще!! Вони зараз нас прикінчать!!

– Я не вмію!! Казала ж вже!!

Зі злості таки прицілилась у водія й, о чудо, на цей раз точно в ціль влучила. Позашляховик злетів у кювет.

– Єєєє, Барбі в ділі! – закричала я на емоціях.

– А кажеш не вмієш – криво посміхнувся Лис і я тільки тепер помітила, що в нього поранення прямісінько у скроню.

– Лис ти…

– Тримаюся поки. 

Він зупинив розбиту автівку і першим вийшов. Я за ним.

Дістала медичний коктейль і він швиденько відновився. 

– Далі пішки, – промовив Лис і рушив від дороги у бік насаджень високих дерев. 

– Скільки їх ще залишилося? – запитала в нього.

– Має бути  ще п'ять, – якщо ті з джипа не вижили звісно. 

– Сподіваюсь, ти їх швидко прикінчиш, – промовила я і відразу почула дивний звук. Щось середнє між свистом і скрипом.

– Лис? Ти чув це? 

Обернулася та встигла лише помітити його силует, який зникав у неонових мерехтливих лініях.

– Що?! 

Витріщила очі, не розуміючи поки де він дівся. А потім знову цей звук. Я швидко присіла і кинула останню гранату в напрямку звідки йшов звук. Впала на землю, закриваючи вуха. Рахувала й думала, а чи висмикнула я кільце цього разу? Висмикнула. Вибух був ніби ще гучнішим, ніж першого разу. 

Піднялася на ноги й помітила як неонові мерехтіння забирають того бота, який певно й стріляв у нас.

– Серйозно?! Лис?! – прокричала я, дивлячись чомусь у небо. Ніби він там сидів і міг мене почути. – Не міг нахилитися?! Що мені тепер тут робити самій?!

Звісно що мені ніхто не відповідав.

Довелося човгати далі самій. Дурна гра і дурні правила. Дурна Система…

Я йшла повільно, щиро надіючись, що мене наздожене буря або хтось з противників. Нащо мені тепер та перемога, якщо Лис злився? 

І мене наздогнали… Відразу троє. Обступили з різних боків та направили на мене свою різнокаліберну зброю.

– Привіт, хлопчики, – промовила, посміхаючись й в останню секунду різко впала на землю. Пролунали постріли й три мерехтіння забрали ботів з гри.

– Нічого собі я крута, – промовила сама до себе, витріщаючи на ті мерехтіння очі. – Один від гранати, троє від… Самих себе… То це залишився лише один гравець?

Не те щоб я горіла азартом, але ж можна хоч спробувати. 

Задерши носа від власної крутості я перезарядила свою гвинтівку (гатки не маю як в мене це вийшло) і рушила в перед, тепер вже налаштована на перемогу. 

Помітила тінь, що промайнула у вікні закинутого будинку лісника й пішла в його бік. Ногою відкрила дерев'яні двері та сміливо зайшла в середину. 

А там стояв маленький хлопчик, з красивими такими великими очима і лагідно так посміхався мені. Я шоковано опустила зброю, а він раптом якось хитро так посміхнувся і зі словами: “Адіос аміго” кинув щось в мене.