Глава 13. Система. Лис

Блискавка не викинула мене з гри (а шкода). Я перенеслась у фургон, обладнаний моніторами та ще якимось не зрозумілим для мене, геймерським здається, приладдям. Хотіла вийти на зовні та відчула, що фургон рухається, при тому крім мене там нікого не було. А коли я виглянула через вікно, то звалилася прямісінько на підлогу.

Ця чудо-машина летіла у повітрі, дуже високо над землею летіла. А я ж з дитинства боюся висоти. Довелося скрутитись калачиком, дихати рівномірно та вмовляти себе що це все не по справжньому і максимум, який може статись, я вилечу з цього світу-гри. 

Та довго качатись в мене не вийшло. Спалахнула неоном вертикальна лінія і з неї прямісінько на мене вивалився розфарбований блондин. 

– Трясця! Ти хто?! – засварився він, швидко відскакуючи від мене в інший кут фургона. 

– Мандрівниця, – вже звично представилась йому.

– Хто?! Яка ще…?! Що ти робиш на моїй базі? Як сюди проникла? Що ти взагалі робиш у моїй грі? – засипав він мене запитаннями, наставляючи на мене зброю з широким таким дулом. 

– То це ти створив цей світ? – виловила я найголовніше.

– Так. Це моя територія!

– Я на неї не посягаю, – миролюбно підняла руки в гору. – Ба більше, я хочу якомога швидше з відси злитись. Але тільки ти можеш мені допомогти в цьому. 

Мені вчергове довелося переказати свою історію життя і потрапляння у Систему. Якщо вже казати чесно, то поки мене найбільше вибішувала необхідність постійно розповідати про себе, а не самі стрибки чужими світами. А хлопець он навпаки так заслухався, що аж рота розкрив та й зброю свою опустив.

– Слухай, а цікаве в тебе життя тут, у Системі. Цікавіше навіть ніж у мене. Це ж ти ніколи не знаєш куди потрапиш, можна тусуватись з різними людьми й рандомно стрибати собі. Кайф. Я теж так хочу, – засліпив він мене своєю білозубою посмішкою. 

– Та ти собі що хочеш роби, тільки спочатку для мене код введи й прощавай геймер.

– Тобі що, не сподобався мій світ? – продовжуючи посміхатись, поцікавився блондин з макіяжем.

– Скажімо так, я не встигла його роздивитись. Мене блискавка сюди перекинула, а потім ще й ти на голову звалився. Це що ти вирішив усе життя жити в грі? Ще й такій… – я не закінчила питання, бо побоялася що ображу його. Язик мій ворог мій. Зараз надується і не введе код. 

– Якій? Застарілій? – примружив він очі й перестав посміхатись. 

– Ееем, ні, скоріше класичній, – натягнуто посміхнулась йому і спробувала перевести тему. – Як тебе звати? Що це в тебе з обличчям? 

– Я називаю себе Лисом, ти теж можеш так до мене звертатись. 

– А хіба лиси не руді? 

– Так я ж рудий… аааа … я забув скін скинути. Зараз. Чекай. – ляснув він себе по лобі, підбіг до моніторів, щось там увів і по ньому пройшлося яскраво-блакитне коло, перетворюючи мускулистого розфарбованого блондина в руденького низенького хлопчика, ще й в окулярах. 

Мої очі полізли на лоба від здивування.

Ні, мене не дивував момент перетворення, а більше те, що Лис, скоріш за все, не прописав собі в Системі інше тіло, а залишив своє старе з реальності. 

– Бачу у твоїх очах велетенські знаки запитання. Їх там багато і вони, здається мені, починають штовхатись у черзі, – пирхнув Лис. Я промовчала, сподіваючись що він сам все мені розповість. І не помилилася. 

Як виявилося, хлопець справді залишив собі свою підліткову зовнішність. “Ну щоб було хоч щось з мого колишнього життя” – пояснив він. 

Лис перейшов у систему в тридцять сім років через невиліковну хворобу, але вирішив згенерувати свій світ саме з підліткового віку, коли він ще не був хворий та насолоджувався життям.

– Я був відомим кіберспортсменом, уявляєш собі? У сімнадцять років я піка своєї популярності та думав що увесь світ в моїх руках, – гірко якось посміхнувся він. – Але технологічний бум знищив і мене також. Моя гра стала нецікавою молодому поколінню геймерів. В той час коли я витрачав увесь свій час, щоб стати кращим з кращих у ній. Все пішло шкереберть та ще й до того всього я дізнався про свою хворобу. І, як бачиш, сучасна медицина й досі не всесильна, – знизав він плечима.

– А чому гра? Чому не зробив просто нормальне життя, яким ти так і не встиг насолодитись? 

– Тому, що це все, що я вмію робити круто, – знову посміхнувся він. – До того ж цікаво було відчути себе по ту сторону монітора. Побути учасником бою, а не просто гравцем, який керує персонажем. 

– І як? Ще не наскучило тобі гратись? 

– Я ще не досяг тут максимального рівня. Боти, яких я створював собі для змагань тут, добре мною пропрацьовані, тож перемогти не так легко. Фактично я змагаюсь сам з собою. 

– А коли ти перевершиш себе, то що будеш робити?

– Не думав про це. Я можу планувати своє наступне перевтілення прямо тут. Хоч поки й не мав на це часу. Але ти дала мені цікаву ідею стрибати світами.

– Я ж не просто так стрибаю. Я вибратись хочу звідси. А ти можеш бути тільки в системі, тож подумай добре перед таким вчинком, – серйозно промовила до нього, бо він здався мені занадто легковажною натурою.

Зараз стрибне, потім пожалкує про таке рішення, але шляху назад вже для нього не буде.