Глава 12. Реальність. Геній-сміттяр та Тріксі

На перший погляд, звалище, куди я прийшов, нічим не відрізнялося від того, що було в нашій резервації та й від інших також. Купа металу, різних зіпсованих плат, проводів у перемішку зі звичайним сміттям. 

Дещо стоїть у контейнерах, дещо валяється, утворюючи гори заввишки триповерховий будинок і все це огороджено мембраною під високовольтною напругою. Огороджено та чекає на перероблення задля генерації. Кожну деталь, кожне сміття буде розщеплено на атоми для подальшого використання у генерації. 

Але поки сміття все одно більше, ніж потреб у переробленні. Тому воно зберігається в таких ось місцях, де можна згоріти від напруги, якщо не знати слабкі місця в мембрані й не мати таких знайомих, як Філін. 

Колись він врятував мене від переслідувачів і показав  тоді лаз за мембрану. Тепер я частенько користувався ним. Філін жив прямісінько на звалищі, у власноруч сконструйованому бункері. Він тут виконував роль охоронця. 

Пропускав за потреби вантажівки з відпрацьованими чи бракованими матеріалами, а натомість отримував мінімальний заробіток та що головне повний доступ до електромережі й матеріалів для своїх експериментів. 

– Як справи, Філін, – привітався я до зігнутого над якоюсь залізякою чоловіка з шапкою-ліхтарем на голові(завжди було цікаво чи він колись її знімає). 

Він, як завжди, поринув у майстрування і не помічав, що робиться навколо. Мене теж не відразу помітив. Тож довелося ляснути його по плечу, щоб Філін нарешті помітив, що вже не сам тут.

– Йой! Дідько! Ти чого підкрадаєшся? – перелякано відсахнувся від мене Філін. 

– Я тут вже хвилин п'ять гупаю, то дверима, то спіткаюсь через щось, – розвів я руками. 

– А я й не помітив, – він сів прямісінько на того робота, якого перед цим намагався рихтувати й витер брудним рукавом піт з лоба. – А чого приперся? Що? Знов монітор накрився?

– Цього разу все серйозніше, Філін, – важко зітхнув, теж сідаючи на якийсь брухт.

– О… обережно! Не сідай на Моллі! – раптом розкричався мій знайомий.

Я швидко підвівся й обернувся, щоб глянути, власне, на ту Моллі. Якщо ну дуже напружити уяву, то гіпотетично можна було розгледіти у металевому брухті андроїдні рештки без зовнішньої еластичної оболонки. 

– А ти чому сидиш на… на ньому? – тикнув я на робота.

– Він міцний і дебелий. Це ще перші розробки, – постукав Філін по нозі робота, на якому й сидів увесь час. – Хочу підлаштувати його під сміттяра. Щоб допомагав мені прибирати зайвий мотлох з бункера. Так що там у тебе трапилось?

– Філін, не повіриш, але ти єдиний, хто може мені допомогти. Мені потрібна твоя геніальність, інакше… Інакше мені гаплик.

Я швидко розповів йому усю історію Тані та деталі пропозиції Дарії й звісно про свій сирий план теж розповів.

– Це божевільний задум, – засміявся він у голос. – Але ж до чого цікава може бути пригода! Ти знаєш? А мені подобається таке божевілля.

– Я так і знав, що тобі це буде по душі, – криво посміхнувся йому у відповідь. 

Генія головне зацікавити. Спіймати на гачок під назвою: “А ти зможеш це зробити?” І все. Далі він зробить усе можливе і не можливе, щоб довести й собі, й мені що він здатен ще й на більше, ніж від нього очікують. 

– Так що, Філін? Допоможеш мені? Є в тебе якісь ідеї? Можливо андроїд завалявся. Я можу дістати оболонку супровідників, знаю один склад з деталями. Але от з прошивкою як бути?

Філін нічого не говорив. Тільки перебирав пальцями мілкі детальки, що свідчило про його глибоку задумливість.  І я теж притих, не заважаючи йому все як слід обмізкувати.

– Ходімо, – він різко піднявся і пішов на зовні зі свого бункера, а я звісно поспішив його наздогнати. 

Філін привів мене до одного з контейнерів, де зберігались андроїди. Відчинив його і через хвилину витягнув на зовні милу таку блондинку-андроїда. 

– Нічого собі! – здивувався я, бо вигляділа вона як нова розробка останнього покоління андроїдів. – Звідки в тебе цей скарб? 

– Вона з дефектом. Мала йти на перепрограмування, а я стибзив її, поки ті придурки розвантажувались. Думав для себе лишити. Ех, щоб як то кажуть старість моя не такою сумною була. Але бачу, що тобі вона кориснішою буде. Ану. Давай. Допоможи мені її до бункера донести.

– А вона що? Сама не ходить? 

– Так я ж повитягав з неї все. Якраз працював з її дефектом. Але ночами тільки. Бо все думав, що ті довбні повернуться за нею. Зрозуміють де саме вона зникла. Але вже тиждень пройшов. Думаю, вони й забули вже що мали відвезти дівчинку, а можливо й зраділи, що вона загубилася. Одним бракованим роботом менше. 

Жінка-андроїд була доволі важка і ми насилу доперли її до барлогу Філіна. 

– А що за проблема з її програмуванням? – запитав у нього, коли ми переводили подих, всадивши блондинку в єдине крісло яке тут було.

– Та розумієш? Це мала бути універсальна помічниця. Типу секретар, кухар та хоч прибиральниця або нянька, або ще репетитор. Все від власника залежало. Конкретно ця серія має адаптивне налаштування під власника. А цю дівчинку, судячи з попереднього огляду, спробували накачати по максимуму. Вже не маю уяви кому треба було проводити такі експерименти та вони явно не вдалися. Блондиночка не витримала навантаження і виник збій, – розповідав Філін і тим часом вставляв їй в голову відсутні деталі, – тобі ж супровідник треба? А вони моделі не говіркі. Потрібну “шкірку” ми їй і в мене знайдемо. Є трохи цікавих запасів. А от з начинкою буде важче. Скільки в мене є часу?