Глава 8. Реальність. Сіра зона

Штат Невада. Резервація № 25

Мене звати Рік.  Повне ім'я Рікардо, але здається крім мене його вже ніхто не пам'ятає. Більшу частину свого життя я живу в найогиднішому місці цієї планети, в резервації №25 штату Невада. 

Я ненавиджу своє нікчемне існування скільки себе пам'ятаю. 

Розвиток цивілізації повернувся до моєї родини зовсім не тим місцем, яким би нам хотілося. Батька одного з перших скоротили на роботі, а слідом за ним пішла і мати. 

Нас закинули в це богом забуте місце і запропонували перекваліфікацію. Та не всі народжуються розумними й мої батьки були з тих, хто заробляв на життя важкою працею. А потім їх замінили ці кляті роботи. І тепер ми мусимо жити по п'ятдесят осіб у бараках, їсти корисне, згенероване їдло і носити однаковий, згенерований для нас одяг. Сірі ганчірки, які змінюють у разі пошкоджень чи коли ми виростаємо зі свого розміру. Ненавиджу сірий колір. 

Загалом, тут звичайнісінька в'язниця з такими ж суворими умовами та правилами. Тільки люди тут сидять не за злочини, а за те, що не зуміли вчасно пристосуватись до еволюції нашого світу. 

Можливо я зараз ходив би, як більшість моїх однолітків, понуро нахиливши голову і змирившись з реаліями життя. Можливо ніколи б не прагнув втекти звідси й можливо не шукав би шляхів, якими можна потрапити у віртуальний рай – Систему. Певно все б так і було, якби не один нещасний випадок. 

В чотирнадцять років мені відірвало праву руку. Ми з друзями пролізли на територію давно не робочого заводу, що знаходився у межах нашої резервації. Жартома вирішили завести один зі станків. Завели. Він засмоктав мою руку і перемолов до ліктя.

Це так вже потім мені друг розповідав, бо я втратив свідомість майже відразу, як відчув той жахливий біль. Прийшов до тями я вже в нашій місцевій лікарні, а коли побачив, що немає руки, то знову гепнувся на ліжко без свідомості. 

Тому момент мого перевезення за межі резервації я пропустив. Мене вирішили зробити піддослідним кроликом та вживити у мою руку андроїдний адаптивний протез. Новітні технології дозволяли досягти майже максимального ефекту звичайної руки.

На всі ці маніпуляції з підживленням та звиканням до модифікованого протеза треба було багато часу.  Потім вони ще й досліди ставили й виміри робили чи все працює як треба, чи фіксується адаптивний ріст. 

Річ у тому, що я був першим підлітком, якому вживили такий протез, що буде рости разом зі мною, збільшуючи й свій об'єм і масу. Тому для цього треба час,  щоб зафіксувати прогрес.

Ми з мамою прожили там понад рік. Це був найкращий період мого життя. Всюди живі, усміхнені люди. Зелені дерева та газони, а не ті штучні фільтри, які встановленні у нашій резервації. Всі такі різні. Одяг усіх відтінків кольорів. І їжа, хоч згенерована по більшій частині, але ж не така одноманітна як в нас. 

Там все ще можна було знайти в магазинах шкідливі смаколики, алкоголь і навіть таку древність, як сигарети. Ми жили не далеко від лікарні і я мав три дні на тиждень проходити спеціальну перевірку, вимірювання та дослідження. Але чотири дні на тиждень я насолоджувався життям. Як об'єкту для експериментів, мені виплачували непогані кошти, на які ми й існували увесь той час. В мене навіть свій власний монітор для навчання був, а не один для десятьох. 

Та коли андроїдний протез повністю прижився і я інколи вже й сам забував що це не моя рука, досліди закінчилися. Професора зробили свої висновки, тож об'єкт їм більше був не потрібний. І нас з мамою відправили назад у резервацію. 

Як можна добровільно погодитись повернутись у ту сіру зону? Та там же навіть сонце інакше якось світило. І я звісно не погодився та влаштував свою першу втечу. Потім їх було безліч і безглуздих вилазок за межу і продуманих цільових (я їх зву – відряджень).

 Але перша втеча була найпам'ятнішою, бо спіймала мене тоді така краля, що я навіть і не пручався в її залізній хватці. Це була жінка-андроїд, моє перше справжнє кохання. Не дуже природне звісно, але вона зовсім не вигляділа як робот. Єдине, що видавало її, це надприродна сила і трохи холодна міміка. 

Я тоді мав такий дурнуватий вигляд, коли вона супроводжувала мене за межу. І в кожну свою наступну втечу я сподівався що зустріну її. Моє перше кохання Віві. Але доля нас більше не зводила.  

Віднедавна в мене з'явилася нова ціль. Коли я повністю зрозумів що з цієї сірої зони вийти не можливо.  Це тільки пропаганда кричить з усіх дірок, що створює усі умови для перекваліфікації мешканців резервацій, але насправді це не реально. Щорічну фільтрацію проходять одиниці з десятків тисяч людей. І не тому, що всі тут такі тупі. Просто там, за огорожею, ми зайві. Навіщо перенаселяти міста, якщо можна просто не випускати усілякий відсіяний непотріб ?

 Втекти незаконно було доволі легко, але по той бік огорожі ми, утікачі, були як надокучливі мухи. Нас майже завжди знаходили, помічали й знову закидали у резервацію.

Тому я вигадав інший спосіб. Треба прорватись у Систему через запрошення (туди інакшого шляху для такого як я не має) і вже там, у Системі, запрограмувати свою ідеальну матрицю наступного перевтілення.  Звучить божевільно, але коли ти живеш у сірій жижі то хапаєшся за будь-яку можливість. Мрії рятують від сірої нікчемної реальності.

Тож тепер мої вилазки за межу не були безглуздими. Я облаштував такий собі штаб у підвалі того ж заводу, де мені відірвало руку і довго працював над його технічним оснащенням. Мені не погано в цьому допомагала моя протезна рука, але про це довго розповідати. Скажімо так – дослідники трохи прорахувались і дали мені можливість не тільки впливати на її рухливість, але й з легкістю відкривати будь-які кодові замки.