Глава 7.2. Гарбузове безглуздя

– Ти чого така повільна? Ми до ранку нічого не встигнемо! – сварилася на мене Дарія за те, що я повільно нарізаю гарбуз для чергового пирога.

– Слухайте. Це ж ваш власний світ. То чого, скажіть мені, на вас працює тільки ще чотири боти й тепер ще я? 

Дві жінки й два чоловіки понуро складали гарбузи в автомобіль з причепом.

– Та спочатку знаєш скільки в мене робітників було? Я ходила як цариця і тільки накази давала. Райське життя. Я ще квіти встигала вирощувати. Але коли я створювала собі цю реальність, то припустилася однієї помилки. Дала дозвіл на розвиток мого  світу.

– Так це ж добре, коли світ розвивається. В чому помилка?

– А втому, що звичайнісінькі боти тут мають надто багато можливостей і влади. Моя основна конкурентка вже два рази перемагала мене, розумієш? Мене, власницю цього світу! – розмахувала ця божевільна руками.

А я все обдумувала як її вмовити ввести той клятий код. Це так безглуздо. Я пішла проти законів цілого кіберпростору, проти законів могутніх корпорацій і застрягла в гарбузовому світі. 

– Так це ж ніби навіть цікавіше. Змагатися з реальною противницею. Хіба ні?

– Спочатку так. Але коли вона переманила до себе усіх моїх робітників, то стало зовсім не весело.

– Так видаліть її. Ви ж маєте таку можливість. 

– А з ким я тоді змагатись буду? Інші фермери лише для фону змагаються. Ніякого з них толку не має.

– В мене зараз голова зірветься, – зітхнула я, засипаючи нарізаний мілко гарбуз цукром. 

– А ти не думай і роби те, що кажуть й нічого зриватись не буде. 

– Коли ви відпустите мене? Коли введете код? – прямо запитала я.

– Завтра, після змагання введу. Що дивишся на мене? Я не стерво якесь. Просто рук мені не вистачає. Мали приїхати нові робітники з сусіднього поселення та в них зламалася машина. Все як у реальному житті, хай би йому трясця, – сварилася жіночка замішуючи тісто. – Нічого-нічого. От наступне моє перевтілення буде просто ідеальним. Я врахую усі свої помилки.

***

– Але ж Таня! Але ж молодець! Як вчасно ти звалилася мені на голову. Ніби вищі сили тебе мені відправили, – безмежно раділа своїй перемозі Дарія. 

Конкурс закінчився і вона цього сезону таки виборола собі перше місце. Відрив у балах був не великий та її це повністю влаштовувало. 

Виявляється, слабким місцем Дарії була саме презентація свого врожаю. Ніякого креативу. А лише завченні та набридлі усім промови. Та й пироги її фірмові я вмовила підсолодити та додати кориці і яблук. Ми розіграли з її робітниками невеличку сценку-жахіття про людину-гарбуза (вона вийшла більше комічною, аніж страшною) і я заспівала дитячу пісеньку, знову ж таки  про гарбуза. Вийшло все не очікувано мило і шановне журі додало нам бал за креативність.  

Тепер Дарія раділа та виконувала танець переможця навколо мене, а я чекала поки її хоч трохи попустить, щоб вона таки увела потрібні мені коди.

– Ми у Системі, Дарія, які ще вищі сили? – пирхнула я не втримавшись.

– Але ж за керуванням Системою поки стоять люди…

– Ключове слово поки, – важко зітхнула я.

– Тобі настільки тут погано? 

– Тут не я, а лише моя свідомість. Лише частинка мене, – намагалася їй пояснити те, що сама відчувала

– Не помічаю жодної різниці, якщо чесно. Все так, як і у реальності. Чудовий винахід, як на мене. Я б вже багато років була мертвою. А так маю можливість проживати життя своєї мрії, – знизала вона плечима і нарешті пішла до кабінету з моніторами.

Він виглядів дивно серед сільського колориту. Дуже так контрастно. 

– А я відчуваю, тому і намагаюсь повернутись у своє тіло. Хочу померти цілісною.

– Таке ж дивне бажання, як і ти, Таню. Але я згодна з тобою. Кожен має право обирати як йому жити й де. Тому я звісно введу все, що ти скажеш. Та поясни мені як цими стрибками ти хочеш побороти Систему? 

– Не знаю. Роблю все чисто на інтуїції. Просто не можу собі дозволити сидіти на місці, коли моє тіло там доживає останні дні чи місяці. З їхніх же завірянь корпорації не ведуть спостереження за світами, створеними у Системі, а лише підтримують їхній функціонал. Тож єдиний спосіб, щоб мене помітили, це стрибки, які по суті і є збій Системи. Вони усувають збій, запихаючи мою свідомість у черговий світ. Але я сподіваюсь, що в мене вийде показати їм небажання тут знаходитись і шкоду від мого тут перебування.

– Хм. Цікаве припущення. Та ось, що я тобі скажу. Дам маленьку пораду для роздумів. Ти намагаєшся боротися з Системою зсередини, але ж Системники й твоє тіло знаходяться по той бік екрана. Тобі треба почати впливати на ситуацію ззовні.

– Я не можу. В мене там нікого не залишилось. Батьки померли. Є далекі родичі в Україні, але ми з ними не особливо спілкуємось. Та і в них там це ще тільки починається… А інші…То просто знайомі. Я віть їх дні народження не знаю. Більше з Коліном спілкувалася…

– І доспілкувалася, – зітхнула Дарія.

– І доспілкувалася, – повторила я за нею.

– Слухай, – плеснула вона в долоні. Взагалі це певно був її улюблений жест. Як вони в неї не боліли тільки. – А нащо тобі твої родичі? Ми ж можемо з моїм зв'язатись. Іди знай, можливо і допоможе.