Глава 7.1. Гарбузове безглуздя

Я впала на щось хлипке. Воно хруснуло піді мною і тепер я чітко відчуваю як стає вологою моя спина. Лежу і намагаюсь усвідомити себе у цьому світі. Яскраво блакитне небо, з ніби намальованими білими хмаринками на ньому. 

Болю майже немає. Щось таке, дуже віддалено схоже, відчувається в спині, але це не такий яскраво виражений біль, як у світі воїна. Це вже певно плюс. Значить я не потрапила до якогось психа чи мазохіста. А отже, думаю, проблем з моїм видаленням не виникне. 

– Ах ти паскудниця! Це ж до чого вже дійшли, тепер будете псувати мій врожай?!!

Почувши злі вигуки, я швиденько підвелася на ноги, оглядаючи місце мого приземлення. Мої очі полізли на лоба. А ще аж запаморочилося в голові від помаранчевого кольору. 

Я стояла посеред велетенського городу, засіяного гарбузами. Звичайнісінькими такими помаранчевими гарбузами. І навпроти мене, через дорогу, теж росли гарбузи й збоку і всюди мене оточували великі та малі гарбузи. 

“Це якесь гарбузове божевілля” – подумалось мені, а потім я оглянула себе. Військова форма зникла. Натомість я стояла у білій сукні в мілку цяточку, а на ногах були шкіряні білі балетки. “Просто чудово” – зітхнула про себе. 

Але думати про зовнішній вигляд часу не було. На мене, з лопатою в руках, неслася як швидкісний джет якась білява жіночка, одягнена у дуже схожу на мою сукню, тільки у мілку квіточку.

– Ану геть звідси, паскудна ботка. Треба вміти програвати. Так своїй хазяйці й передай! – кричала вона на мене.

– Я не ботка. Почекайте, будь ласка. Вислухайте мене. Я тут випадково опинилася. Це ваш світ?! – намагалася докричатись я до шалено розлюченої жіночки й все-таки тікала по тому городу від її знаряддя праці. Боже який абсурд! 

– Мій. Це мій світ і мої правила! Підло псувати чужий врожай. Спробуйте хоч раз виграти чесно! – продовжувала вона за мною ганятись. А я не мала можливості втекти від цієї божевільної якомога далі. Бо мені якраз вона і треба була. 

– Я випадково впала на того вашого гарбуза. Та зупиніться ж ви хоч на секунду! Я не ботка! Я людина! Придивіться уважніше або ідіть до ваших програмних моніторів і самі все перевірте! Ви ж раніше ніколи мене не бачили! – прокричала я і нарешті ця навіжена володарка гарбузів зупинилася.

– А й справді. Ти мені зовсім не знайома. Та ще й поводишся як людина… Ти хто взагалі? – поцікавилася вона, здивовано витріщаючи очі й встромила нарешті свою лопату в землю. 

– Я все поясню, якщо ви дасте мені таку змогу, – підняла я руки поперед себе, типу здаюся на вашу милість.

***

– Оце так справи. Пригода в тебе виходить ще та, – зітхала пані Дарія (так вона мені себе представила) та підливала чаю. Надто солодкого і надто міцного, як на мене. 

Я розповіла їй про свою ситуацію поверхнево, але їй було цього мало. "Треба деталі” – промовила вона і накрила на стіл. Я мала якось вмовити її зробити те, що мені треба і відчуваючи, що вона божевільніше за воїна, робила все, щоб втертись їй у довіру і не дратувати зайвий раз. 

– І тіло кажеш ще живе?

– Думаю що так. Це тільки мої здогадки. 

– Тільки я все одно не можу допетрати, нащо ти стрибаєш туди сюди? Чого хочеш добитись?.

– Хочу, щоб вони повернули мене у тіло.

– А з якого дива вони мають це робити? 

– Я сподіваюсь, що їм набридне виправляти збій у Системі через мої стрибки, – відповіла, відкушуючи не дуже смачний гарбузовий пиріг.

– Ти так дивачка. Їй богу

– Не дивніша ніж Ваш світ, – огризнулася, а потім тільки подумала що даремно.

– А що у моєму світі дивного? – насуплено поцікавилася Дарія.

– Не знаю навіть. Можливо забагато гарбузів?

– Ахаха, ой насмішила. Ти просто звалилася коли в нас сезон гарбузовий. А завтра ще й сезонні змагання врожаю, – ніби звичайну справу пояснювала вона, але я так нічого і не зрозуміла.

– Ви замість світу створили городи? – обережно перепитала я.

– Чого ж це? Не тільки городи. В мене тут дуже насичене і цікаве життя вирує. З правилами та сезонними змаганнями. Я так все намудрувала, що тепер мене, власницю цього світу, перемагають власні боти. Уявляєш, які вони тут в мене розвинені? Паскудники такі, – знову починала нервувати жіночка, розливаючи на свою сукню чай.

– От і чудово. Насправді я дуже рада за вас. Ви створили комфортне для себе середовище, вирощуєте врожай та змагаєтесь за першість…

– Ідеальне просто життя, – вигукнула вона, перебиваючи мене.

– Так, звісно. Тому не буду вам заважати. В мене до вас єдине прохання. Там три хвилини вашого часу треба всього. Я вже знаю що робити треба. Введете невеличкий код і я зникну. Згода? – улесливо запитала я.

– Хм. То це від мене залежить чи ти будеш стрибати далі? – поцікавилася вона, примружуючи свої нафарбовані очі.

– Так. Від господаря світу.

– Яка хороша новина, – сплеснула вона у долоні. – тоді ти залишаєшся, крихітко.