Глава 6 Світ воїна

В якийсь момент, коли я від страху навіть забула що це не справжня реальність і чого-чого, а смерті тут мені боятись не треба, все затихло. Різко. Стало настільки тихо, що я почула власне дихання. 

Вирішила взяти себе в руки й вийти зі своєї тимчасової схованки. Але ж наскільки реально прописаний біль у цій програмі чужого світу.

Поки підіймалася й шкандибала від тієї купи металолому, сама не розуміючи куди, в мене крутилася тільки одна думка: "Якщо це не справжній світ, то якого біса? Що за мазохіст міг створити такий жахливий сценарій життя?"

– Куди преш, дурепа! Лягай, – почула чийсь сердитий голос і в наступну мить вже лежала притиснутою кимось до асфальту. Піднявши голову, побачила як повітря над нами прошивають червоні лазери.

– Зараз, кицюня, прилипла до землі й повзеш за мною. Голову не підіймати, бо помітять і будеш без неї, – прошипів мій певно спаситель мені на вухо. 

Повзу за дужим таким чоловіком у формі та й думаю: "А нащо мені рятуватись тут взагалі?"  Але чи то від шоку, чи від бажання не підводити свого рятівника, продовжую робити те, що мені сказали.

Попереду з'являється люк і туди застрибує цей воїн, а я слідую за ним.

Під землею ми продовжуємо рух, але вже по вузькому тунелю, де пройти можна тільки в напівзігнутому стані. Так ми блукаємо по відчуттях хвилин п'ятнадцять. Потім впираємось у металеві двері з кодовим замком, він уводить пароль і ми потрапляємо в просторе приміщення. 

"База" – перше, що спало мені на думку. Всюди різноманітна зброя, воєнна амуніція, металевий стіл, на якому відсвічує голограма карти міста чи можливо й країни. З першого погляду не зрозуміла. А ще купа моніторів  зі, скоріш за все, трансляцією з вуличних камер. 

– Жахливий світ, – промовила тихо, роздивляючись картинки на екранах. 

Колись це точно було звичайне місто, про що можна судити з сучасних будівель, які зараз мали напіврозвалений вигляд, всюди бруд, а ще дуже…Дуже багато металу. Тепер, без зайвої метушні, я вже могла роздивитись у тому металобрухті частини андроїдів.

– Війна з андроїдами не може виглядати красиво.

Я повернулася до чоловіка, що привів мене сюди. Він саме знімав з себе усю амуніцію та викладав у рядок зброю. Військова виправка, хоч за віком можливо років тридцять. Всюди мілкі шрами й свіжі садна та синці. Погляд суровий, рухи чіткі, впевненні та, я б сказала, дещо механічні, відпрацьовані по максимуму.

– Хто ж міг створити такий безглуздий світ? – здивовано запитала його.

– Я, – розвів він руками та ще й до того ж посміхнувся. – А ти хто така? Звідки взялася там, у гущі бою?

– Я, Таня, ееем, щось типу мандрівниця Системою.

– Нічого собі! Це щось новеньке. Ну що ж, будемо знайомі, мандрівниця, я Дрейк Роджерс, – він потиснув мені руку і знову пішов розбирати свою зброю.

– Що, здивована? Ніяк не можеш зрозуміти нащо при здоровому глузді добровільно жити в таких умовах? – Запитав Дрейк через деякий час, поки я все намагалася підібрати потрібні слова.

– Десь приблизно так.

– У реалі я був військовим найманцем. Брав участь в більшості воєнних конфліктів. Був дуже живучим дядьком, між іншим. Нічого мене не брало. Був два рази в полоні, а поранення вже наприкінці й рахувати перестав. Та перед одним я виявився безсилим. Перед старістю. Після чергового серйозного поранення мене просто перестали наймати. От і все. Залишився на узбіччі життя. А тут ще ці роботи-андроїди перетягнули на себе усю можливу цивільну роботу… Від резервації мене врятував лише статус військового у відставці. 

– І ти вирішив створити для себе нескінченну керовану війну?

– Чому ж нескінченну? Конкретно цю, з повсталими андроїдами, я планую пройти за рік, ну може два. У наступному моєму перевтіленні вже відведено років двадцять для відпочинку й мирного життя, що правда потім по плану буде конфлікт з інопланетянами. Але зараз от маю деякі проблеми. Важко мені прописати їхню зброю, знань не вистачає… О, ти часом не системниця? Ніколи з кодами не працювала? – обнадійливо запитав він.

–   Ні, я далека від цього.

– Шкода. Ех, такий задум в мене був з цими інопланетянами… Та дідько, за життя не встиг усе допрацювати. А зараз, сама розумієш, часу на програмування матриці наступного перевтілення дуже мало. Намудрив я з тими андроїдами. У них тільки на потилиці є вразливе місце. А поцілити туди ой як важко. Особливо, коли їх пре ціла навала.

– А хтось іще з тобою воює тут?

– Та боти є. Але вони такі тупі в мене вийшли, що інколи дивуюсь, як в моєму світі ще хтось крім мене існує. Певно Система підкидає мені періодично нових. Бо з першої моєї групи вже нікого не лишилося. Та я плюнув на ту командну роботу і зараз от нищу тих андроїдів наодинці. Так надійніше. Ні на кого не розраховую, тож ніхто й не підставить в надвідповідальний момент. 

Я дивилась на цього чоловіка і вчергове дивувалася подвійним стандартам пропаганди ось цього “Життя твоєї мрії в Системі”. У людини очевидно ж  були проблеми з психікою. Як мінімум ПТСР, завищене почуття справедливості та повна сепарація від соціуму. І замість адекватної психологічної допомоги, йому надали можливість створити світ, комфортний для його зламаної свідомості. Це жахливо.