Глава 3. Сюрприз.

– А в мене для тебе є сюрприз, – посміхнувся мені через екран кучерявий красунчик.

– Який ще сюрприз, Колін? Що ти знову вже вигадав? – скептично запитала я. Останнього разу він якось спромігся замовити мені квіти на день народження.

– Скоро дізнаєшся. Я ж тепер повнолітній, самостійний житель Системи. Маю деякі нові можливості, – загадково відповів хлопець.

– Добре, повнолітній житель, я вже на заняття маю бігти. Ввечері вийду на зв'язок, – попрощалася я, бо почула сигнал початку навчання. 

Зазвичай на перерві я ховалася в якомусь тихому, мало людному місці або читала, або ось так спілкувалася з Коліном. Суспільство з кожним роком дратувало мене все більше. Воно було подібне на цукерку з якимось таким трешовим смаком (ніколи не розуміла мету таких “смаколиків”). З верху красива обгортка, потім яскрава цукерка, а на смак якесь болото чи шмарклі. 

Ось так для мене вигляділо і наше сучасне існування. Життя людей було більше схоже на виживання. Вони не хотіли жити тут і зараз, а перебували у власних мріях про те, як воно буде там, у Системі, в їхньому омріяному і повністю продуманому житті.

Все зводилося до задоволення фізичних потреб. Типу треба заробити на їжу, треба виспатись, треба мати житло де удень і вночі працювати над своїм майбутнім віртуальним світом. Багато було випадків самогубств. Особливо після нових оновлень системи. 

Раніше тільки у фізичному житті можна було пропрацювати свої майбутні віртуальні версії. Тому логічно, що чим довше ти живеш, тим більше сценаріїв зможеш для себе запланувати. Та недавно стало можливим планування та генерація наступних втілень вже з середини Системи. 

Тепер можна було вживити собі чіп, пропрацювати над сценарієм лише одного втілення і покінчити з фізичним існуванням. А вже безпосередньо в Системі продовжити працювати з наступними своїми перевтіленнями. Люди просто втратили сенс фізичного існування. Мене, по більшій мірі, оточували живі зомбі, без мети, без душі. 

Але заняття продовжували відвідувати. Загалом Система будувалася на знаннях конкретної особистості (якщо не брати до уваги такі ситуації, як в Коліна. Там, через хворобу, йому допомагали батьки). Тому якщо ти, приміром, маєш бажання бути якимось вченим там, то ти повинен розумітися в цій темі ще за фізичного існування, інакше Система додумає за тебе твій сценарій і не факт, що він буде тобі до душі. Тож навчалися всі. Але не для життя тут, а для створення світу там.  

Сьогодні була доволі цікава тема: "Роботизація. Причини занепаду". Я слухала викладача буквально з відкритим ротом, коли мені раптово, посеред заняття, надійшов імпульс від мами. Такого ніколи не було. Вона знала мій  розклад, а це могло означати тільки одне. Щось сталося. Швидко покинула аудиторію, щоб через браслет встановити зв'язок з мамою. 

– Таня. Швидко їдь додому! – закричала на мене її проєкція. Вона збирала якісь речі у валізу. Це було все, що я помітила.

– Що сталося, Ма? В мене Історія. Після неї приїду.

– Зараз! Негайно їдь додому! Поясню все при зустрічі! Все серйозно, Таня!! – просто таки кричала на мене мама. 

Ключі від електрокара були в кишені, тому я навіть за своїми речами не повернулася. Мама ніколи на мене не підвищувала голосу. Трапилось щось жахливе. Це поки єдине, що я розуміла. 

Не знаю яким чином я взагалі доїхала додому. На якомусь автоматі й увесь час прокручувала в голові можливі ситуації, через які мама могла б так терміново викликати мене. Все продумувала. Щось сталося в будинку, хтось захворів, в батька проблеми на роботі, аварія та що завгодно приходило мені в голову, тільки не те, чим приголомшила мене мама, як тільки я переступила поріг:  

– Таня, тобі прийшло запрошення від Системи. Ми їдемо в Україну. Білети вже замовила, пощастило, що хтось відмовився, рейс сьогодні в ночі, виїжджаємо зараз, – все це мама сказала виштовхуючи мене на зад на вулицю, а за нею йшов зосереджений тато і ніс валізи.

– Почекайте! Що відбувається?! Яке запрошення?! Я не хочу нікуди їхати! Чому взагалі Україна? 

– Не має часу, доню!Системники прийдуть за тобою, якщо ти не з'явишся в корпорації до завтра. Єдиний наш порятунок це покинути країну як можна скоріше. В Україні ще є місця, де можна сховатись. Там все не так далеко зайшло… – поспіхом пояснювала мама, штовхаючи мене на заднє сидіння. Вони з татом сіли попереду й увімкнули автопілот, задавши координати аеропорту. Мама розвернула до мене крісло і взяла мої руки у свої. 

– Я зроблю все можливе, щоб врятувати тебе від них. Тобі не вживлять чіп, Таня. 

– Я не розумію. Як це сталося?  Нічого не розумію, – в голові була суцільна каша. все так швидко відбувалося, що я не могла до кінця просто навіть усвідомити все.

– Це Колін. Він відправив запрошення, – раптово приголомшила мене мама.

– Цього не може бути, – шоковано прошепотіла я.

– Я говорив тобі не спілкуватись з ним, – сердито промовив батько. Ніколи не бачила його таким... Схвильованим і розгубленим водночас.

– Він не міг. Він би так не вчинив… Він знав… Сюрприз, – я тепер розуміла, про який сюрприз він говорив. За законом запрошення може відправити тільки повнолітній житель системи.

Сльози відчаю покотились по моїм щокам. Це все марно. Їхня спроба мене врятувати марна. Системники заберуть мене в аеропорті. Закон для всіх один — "запрошений" має вживити чіп.