Глава 2. По різні сторони монітора

Колін Девіс був другом мого дитинства. Єдиною людиною, яка розуміла мене та сприймала з усіма моїми дивними поглядами. 

Коли мені було три роки, роботизація усіх процесів діяльності суспільства вийшла на такий рівень, що виник колапс попиту на людську працю. Масові звільнення і тотальне безробіття стали великою проблемою майже для всіх країн світу. 

Паралельно з цим стрімких обертів набирала програма генерації. Створювались соціальні програми. І люди проходили перекваліфікацію, пристосовувалися до нових реалій.

 Ті ж роботи потребували постійного обслуговування. А ще хай-тек виходив зовсім на інший рівень і там все ще був шалений попит на спеціалістів. Світ швидко змінювався і хто встигав за цими змінами той і мав право на повноцінне життя. 

Були й ті, що за якихось причин не могли або не хотіли вдосконалюватись. І тут, я вважаю, відбулася підміна понять. Я читала які голосні та ніби ж гуманні тоді були заголовки новин:" Програма забезпечення безробітних", "Генерація врятує людство від голоду", "Не маєш чим годувати сім'ю? Звернися до соціальної служби порятунку безробітних і тобі забезпечать достойне існування". 

А що ж було по факту? А по факту ці люди, а це не завжди якісь там пияки чи безнадійні покидьки, багато серед них було саме простих робітників, що працювали на заводах, у сфері обслуговування, той же доброустрій міста. Всі вони першими залишились на узбіччі нормального життя. І їх усіх за їхньої ж добровільної згоди (а їм просто вибору не залишили) заселили у таку собі резервацію – клаптик території з огорожею, охороною та соціальним забезпеченням самих елементарних потреб їжі, койкомісця та якомусь одязі. Тюрма, з якої вийти можна було тільки пройшовши перекваліфікацію. 

Відсіяли усіх з низьким рівнем розумових можливостей. Провели жахливу чистку, прикриваючись добрими намірами.

Мого тата теж зачепила ця криза і хоч він працював провідним інженером, скорочення і його не минуло. Нас від резервації врятувала лише творча професія мами. Вона в нас актриса театру і кіно. Люди ще поки хотіли бачити на сцені живих людей, тому вона працювала, а тато поринув у навчання, що зайняло нього аж п'ять років і кінець кінцем йому вдалося влаштуватись на роботу, але для цього довелося переїхати з тихої місцевості у велике і гамірне місто. 

У вісім років я вже була не така як усі. Не знаю в чому причина. Можливо так впливали на мене мамині вечірні розповіді  про життя без сучасних технологій, а можливо я такою народилася, бо навіть у ранньому віці підмічала лицемірство і жахливість всього цього розвитку. 

Головні мої дитячі спогади саме про живе. Про справжні, а не згенеровані фрукти (чомусь вони пам'ятались мені солодшими), про одяг, який був ніби теплішим і приємнішим на дотик. Я любила старі мультики, а не той набір картинок, що був популярний в моєму дитинстві.  

Тому і з однолітками звісно в мене ніяк не ладилось. Вони звали мене старою бабцею, а я їх зомбі-роботами. 

Колін це був мій перший і єдиний друг упродовж трьох років. Допоки він не помер. 

– Ей. Ти чого сидиш тут і нюняєш? Ще й хлібом у бідолашних пташок кидаєшся? 

– Я не кидаюся, а годую їх.

– Хлібом? 

– Шкільною булочкою. Вона згенерована і не смачна.

– Ану, дай гризнути. Тю, так вона ж з маком. Ці ніколи смачними не були. Зараз я тобі пиріжка маминого дам ото смакотааа. Тримай.

– Дякую.

– Ну як, смачно?

– Дуууже.

– От бачиш. Не все так погано, як здається. Мама на генерації працює. Пиріжки програмує. Каже, що то важча робота аніж ліпити їх по справді.

– Ти надурив мене. 

– Правду сказав. Пиріжок же мамин. Мене Колін звати, а тебе?

– Таня.

– Не звичне ім'я. Хочеш будемо друзями, Таня?

– Не знаю.

– Не знаєш, значить хочеш.

Це була моя перша зустріч з хлопчиком Коліном, що вирішив дружити за нас обох. Я пам'ятаю цей перший діалог, ніби він був тільки вчора. Я справді не знала чи хочу дружити, але з ним було цікаво і весело. А ще він теж полюбляв проводити час у парку, єдиному, як мені тоді здавалося, живому оазису на все місто.

 Ми разом годували пташок пиріжками його мами й просто спілкувались. Мені подобалось, що він ніколи не біг за сучасними новинками й технологіями та залюбки слухав мої історії про минуле. А я, щоб було що йому розповідати, все більше читала та рилася у  мережі в пошуках чогось такого цікавенького.

Ми зростали, а разом з нами обертів набрала Система. Програма переселення свідомості захопила наше суспільство. Всюди тільки про неї й говорили. А ще про перших піддослідних переселенців що в прямому ефірі демонстрували життя своєї мрії. Це були люди похилого віку, які в системі ставали тим, ким не стали у реальному світі. 

Мене це все дратувало. Я знала, що в нас є душа і десь точно є наш творець, тож ми не можемо просто так самі вирішувати такі речі.  Це ж суперечить усім законам всесвіту. 

Люди масово йшли ставити собі чіпи, щоб отримати вічне життя. А мама казала, що це чергове добровільне рабство. Тільки тепер в нас намагаються вкрасти нашу свідомість. Для чого? Ось головне питання, на яке не має відповіді. Для чого цілі корпорації тепер працюють, щоб забезпечувати перехід? Благодійність? Це просто ширма за якою обов'язково щось ховається, а от що?