Глава 1. Початок

           Навколо панувала тиша. Летючий змій здіймався все вище в небо, а крізь нього пробивалися промені сонця. Вітер дув назустріч, допомагаючи йому летіти далі, і водночас огортав мене спокоєм – від кінчиків пальців до самого волосся. Ніби час навколо просто зупинився.
         Та здалеку пролунав жіночий голос, який кликав мене;

          - Пора їхати додому, вже темніє.

Сидячи на задньому сидінні машини, я лише встигав проводжати поглядом дерева, що швидко миготіли за вікном, і слухати розмову на фоні.

           - Дорогий, друзі пропонують зібратися всім разом на вихідні.
           - Це чудова ідея!

           - О-о-о-о ні!

     У ту ж мить безтурботний момент, який, здавалося, неможливо було зіпсувати, різко залився яскраво-жовтим і червоним світлом, що охопило весь салон. На панелі керування спалахнуло слово;

     ПОМИЛКА.

   Уся електроніка вийшла з-під контролю. І тільки трохи тремтячий голос чоловіка пролунав крізь хаос;

           - Гальма теж не працюють!

     Десь удалині, за лінією горизонту, почали з’являтися фари. Щоб уникнути неминучого, єдиним рішенням було звернути з дороги й мчати в невідомому напрямку, подалі від катастрофи.
     Кожна секунда здавалася вічністю. Дерева за вікном пролітали все швидше, а світло фар невпинно наближалися. В останню мить кермо різко повернули вбік. Відчуття було таким, ніби сильна хвиля зносить тебе убік, притискаючи тіло до дверей і не даючи навіть поворухнутися.
   Скрегіт коліс заполонив увесь салон.
         
           А потім – темрява.
         
          Ніби лампа раптово перегоріла.
         
          Та десь далеко крізь темряву пробивався якийсь звук. З кожною секундою він ставав усе голоснішим.
Трррн….

Тррррн…

ТРРРРН!

         Шоста ранку.

      Звуки будильника лунав на повну гучність. Ледь розплющивши очі, я навпомацки знайшов кнопку вимкнення, намагаючись зупинити цей жахливий шум, що заполонив кімнату.
      Зрештою, зібравшись із силами, я піднявся й сів на край ліжка, дивлячись у панорамне вікно.
За ним безперервно рухався світ так званого прогресу. Високі будівлі губилися десь у небі, дрони літали всюди, а яскраві білборди з іронічними слоганами заливали світлом вікна сусідніх будинків.
         І тоді я зрозумів;

         Це був лише сон.

         Або ж давній спогад.

     Привівши себе до ладу після такого сну, я як зазвичай, приступив до ранкової рутини. Пішов на кухню з чітким усвідомленням того, що зовсім не виспався. Ноги здавалися важкими, а тіло ніби працювало окремо від мозку- ніби лише на самому автоматизмі.
       Головною метою було заварити свіжу, запашну каву, без якої ранок просто не міг початися як слід.
Стоячи біля кухонного столу та насолоджуючись цією тихою, на перший погляд навіть нудною картиною, я все ж ловив себе на думці, що саме в цьому і є певна ідилія. Свого роду ранковий перфекціонізм.
        Кімната наповнилася ароматом свіжо звареної кави, тепло якої ніби огортає зсередини. Шипіння сковороди, на якій готується простий сніданок – яєчня з беконом. І зробивши чергову затяжку сигарети, я повільно випускав дим у тишу кухні. У такі моменти з’являлося дивне відчуття присутності – ніби світ на секунду нагадує, що ти все ще тут. Саме зараз. У цьому моменті. У цьому часі.
         Не встиг я нормально насолодитися кавою, як тишу перервав телефонний дзвінок. Це був мій колега – Джон. Його голос миттєво повернув мене до реальності й нагадав, у якому світі ми все ж живемо

        - Доброго ранку, Джек. Сподіваюся, ти там виспався? Бо є робота. Приїжджай. Адресу я вже скинув.

        - Ех….. Ніколи не дають спокійно випити каву, - втомлено прокоментував я, ставлячи чашку назад на стіл.

       Поспіхом зібравшись, я швидко накинув пальто й звісно, не забув прихопити ключі від машини.

       Попри те, що більшість людей давно віддали перевагу сучасному транспорту, я ніколи не поділяв цього захоплення. Нові автомобілі були напхані електронікою та десятками функцій, половина з них, на мою думку, лише відволікало. Щось постійно пищить, щось блимає, щось намагається вирішити за тебе, як краще керувати машиною. Проте більшість вважають це вершиною комфорту.
      Я завжди відавав перевагу класиці, яку ще не встигли зіпсувати всі ці гаджети. Таким автомобілям як Buick Riviera вісімдесятих років. За кермом такої машини ти відчуваєш, що все залежить саме від тебе. Ти сам вирішуєш, куди їхати, коли гальмувати й який шлях обрати. У цьому було щось, чого не могли дати найсучасніші технології

Відчуття справжньої свободи.

  Прибувши за адресою, яку скинув мені напарник, я на мить затримався, дивлячись удалину. Те як ранкове сонце повільно підіймалося над горизонтом, охоплюючи своїм світлом усе більше простору навколо.
      Поміж величезних хмарочосів усе ще залишалися старі будівлі. На тлі висоток їхня проста архітектура виглядала значно живішою та різноманітною, ніж сучасні мінімалістичні коробки зі скла й бетону. 
        І коли сонячне світло торкалося їхніх фасадів, вони ніби вкривалися тонкою ковдрою жовто-персикових відтінків. Тим самим не осліплювало очі іншим, а лише підкреслювала їхню красу.
        Вийшовши зі свого автомобіля, я помітив силует, що спокійно наближався до мене. За кілька секунд я вже міг розгледіти обличчя.

Це був Джон

     Я підійшов ближче, бажаючи дізнатися подробиці справи.

         - Привіт. Що цього разу?
Не припиняючи курити, він спокійно відповів;
         - Нічого серйозного. Звичайне самогубство. Ти ж знаєш, я б не став викликати тебе через таку дрібницю. Але правила є правила. Усе потрібно задокументувати, щоб потім не виникло зайвих питань.    

         - Гаразд, - відповів я та рушив до сходів будівлі, жестом покликавши його за собою.

         - Чим раніше перевіримо, тим швидше закінчимо.