9 Розділ

Єва сиділа у своєму невеликому затишному куточку, заповненому малюнками, які вона створювала протягом останніх кількох тижнів. Вечірнє світло лилося в кімнату, створюючи теплу атмосферу, але її серце билося в передчутті майбутнього конкурсу малюнку. Вона мріяла про те, як продемонструє свої роботи, але думки про систему капсул та чіп у її шиї не давали їй спокою. Чому ж вона забула про це?

Вечір перед конкурсом, вона вирішила зустрітися з друзями — Марком і Алісою, щоб розповісти їм про свої страхи.

— Я не можу згадати, чому я забула про... про все це, — сказала вона, зневірено глянувши на малюнки, які так і не змогли передати її емоцій.

— Можливо, це просто стрес? — запитала Аліса, погладжуючи Єву по плечу. — Ми всі пройшли через важкі часи. Тобі потрібно просто відпочити.

Марк кивнув, вважаючи, що це може бути правдою, але у Єви не було ніякої впевненості.

— Можливо, я просто не готова до цього, — сказала вона, намагаючись стримати сльози. — Я відчуваю, ніби щось важливе у мені пропало.

— Ти просто мусиш зосередитися на тому, що ти хочеш передати через своє мистецтво, — підтримав її Марк. — Твої роботи завжди були неперевершеними, а далі ми вже подумаємо що робити з чіпами і системою.

Нарешті настала радісна подія. Єва прийшла на конкурс, наповнена емоціями. Вона стояла біля свого малюнка, але відчувала, як тиск зростає. Тіло здавалося важким, а думки плутались у її голові.

— Які чудові роботи! — почула вона, коли судді обходили зал, але їй це не приносило задоволення. Вона зосереджено малювала, коли раптом у її голові щось клацнуло.

— Чи все гаразд? — запитав її суддя, помітивши, як Єва трясеться.

— Так, просто... я, напевно, втомилася, — відповіла вона, не впевнена у своїй відповіді.

Але через кілька хвилин у неї потемніло в очах, і навколо раптом стало порожньо. Вона побачила фігуру перед собою, яка стояла на фоні світла.

— Ти хто? — прошептала вона, і в ту ж мить подумала, що це ангел.

Хлоець, з білим волоссям як сніг і спокійним виразом обличчя, нахилився до неї.

— Я — Алекс, — сказав він, його голос звучав як мелодія, що огортала її.

Єва, опинившись у цій порожнечі, відчула, як її серце зупинилося на мить.

— Я померла? — запитала вона, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Алекс посміхнувся, але в його усмішці було щось невизначене, щось, що викликало тривогу.

— Ти жива, але потребуєш допомоги, — відповів він, простягаючи руку.

У той момент, коли вона спробувала встати, світ навколо неї знову затуманився, і вона втратила свідомість.

Коли Єва опритомніла, вона була на підлозі, а над нею схилився Алекс, з його красивими білими волоссям. Все навколо неї було розмитим, але вона відчувала його присутність.

— Де я? — запитала вона, лякаючись, коли зрозуміла, що навколо нікого немає.

— Ти у безпеці, — відповів він, і його голос звучав заспокійливо. — Тобі потрібно відпочити.

Єва, все ще заплутана, розглядала його. Чому він виглядав таким неземним?

— Ти ангел? — прошептала вона, відчуваючи, що може говорити про свої найглибші страхи.

Алекс лише усміхнувся, і це лише посилило її впевненість у своїй теорії.

Єва прокинулася в кімнаті, наповненій м'яким світлом, що лилося крізь завісу. Вона почувалася незвично. Здається, що все навколо не було таким, яким вона його залишила. Відчуття розгубленості та легкості водночас заполонило її, і вона намагалася згадати, що сталося.

Спочатку вона помітила, що лежить на дивані. Згадала, що на конкурсі втратила свідомість. У голові крутилися спогади про те, як, здавалося, вона не могла згадати про систему, про те, що трапилося з нею. Зосередившись, вона спробувала згадати деталі: гучну музику, натовп людей, захоплені обличчя — але всі спогади немов зникли, залишивши тільки невизначений біль.

— Де я? — прошептала вона, дивлячись навколо. Кімната була затишною, але жодних відомих їй предметів не було. Лише кілька книг на полицях і картина на стіні.

Раптом двері відчинилися, і в кімнату зайшов Алекс. Він виглядав так, ніби стежив за нею. Його вираз обличчя був спокійним, але Єва відчула, що в ньому є щось ще — вогник готовності прийти на допомогу.

— Ти прокинулася, — сказав він, сівши поруч на диван. Його голос звучав м'яко, але в ньому було щось впевнений.

— Де я? Чому я тут? — запитала вона, намагаючись розібратися в обставинах. Вона встала з дивана і потягнулася, відчуваючи легкий біль у голові.

— Ти втратила свідомість на конкурсі. Тебе привезли сюди, — пояснив Алекс, дивлячись на неї з розумінням. — Все в порядку, я тут, щоб допомогти.

Вони разом вийшли на кухню. Запах свіжозвареної кави заповнював простір, і Єва відчула, як серце її заспокоїлося. Вона спостерігала за Алексом, який готував їжу. Його рухи були плавними і впевненими, а сам він — дуже привабливим.

— Я дуже вдячна, що ти тут, — зізналася вона, поки сідали за стіл. — Я не розумію, що відбувається.

— І це нормально. Тобі потрібно дати собі час, — відповів він, поклавши перед нею тарілку з легким салатом і скибочкою хліба. — Ти в безпеці.

Вона почала їсти, але думки її були далеко. Кожен ковток був як нагадування про те, що вона відчуває себе так, ніби потрапила в інший світ. В її свідомості щось перетворювалося. Єва згадала, як дивилася на свої роботи на конкурсі, як вони зникли, коли вона відчула тиск.

— Чому я нічого не пам'ятаю про це? Чому не можу згадати про систему? — запитала вона, раптом відчувши тривогу.

Алекс, спостерігаючи за нею, відповів: — Це може бути наслідком того, що ти пережила. Твій мозок намагається захистити тебе, або ті хто ставив експеримент змусили тебе забути щось важливе.

— Це жахливо, — прошептала вона. — Я повинна пам'ятати. Я хочу знати, чому я забула.

— Можливо, це частина того, як працюють капсули. Але я впевнений, що ти зможеш згадати, — заспокоїв її Алекс, і в його словах було щось втішне.