8 Розділ

Яскраві білі стіни лікарні засліплювали після довгих годин, проведених у темряві підвалу. Аліса сиділа на пластиковому стільці біля ліжка Марка, тримаючи його за руку. Його лице було блідим, а рана на плечі все ще болісно нагадувала про жорстокість його батька. За вікном стемніло, і лише тихе дзижчання медичних приладів порушувало мовчання.

Єва лежала на іншому ліжку, прикрита ковдрою, все ще оглушена від шоку. Її тіло здавалося важким, а думки сплутаними. Вона не могла повірити, що все це сталося насправді. Останні слова батька Марка ще луною віддавалися в її свідомості.

— "Вона має бути частиною плану..."

Аліса, дивлячись на Єву, відчувала, як біль і тривога заповнюють її серце. Вона намагалася тримати все в собі, але з кожним ударом серця відчувала, що все може вийти з-під контролю.

— Як ти? — тихо спитала Аліса, нахилившись до Єви.

Єва мовчки кивнула, але її очі були порожніми. Вона не могла підібрати слів, щоб описати те, що відчувала. Її тіло було тут, але свідомість кудись відлітала.

У двері тихо постукали, і до палати зайшов лікар у білому халаті. Він оглянув кожного з них, наче розуміючи, що тут справа не тільки в фізичних травмах.

— Марк скоро буде в порядку, — сказав він, дивлячись на Алісу та Єву. — Але нам треба ще провести кілька обстежень. Єва, вам також необхідно здати аналізи.

Єва підняла очі на лікаря, але нічого не відповіла. Її тривожні думки блукали навколо чіпа, який, як виявилося, ховався в її тілі. Вона не розуміла, що з нею відбувається і чому вона стала частиною цього небезпечного експерименту.

— Ми вас не залишимо, — сказала Аліса, міцніше стискаючи руку Марка. — Ми все це пройдемо разом.

Незважаючи на всю підтримку, кожен з них відчував, що це тільки початок. Спокій, який їм пропонувала лікарня, був тимчасовим

Єва лежала на лікарняному ліжку, намагаючись приглушити шум навколо себе. Її свідомість поступово затягувалася у темряву спогадів. Зображення минулого нахлинули, виводячи її назад у ті трагічні дні, коли все її життя кардинально змінилося.

Це був звичайний день у школі. Єва сиділа за своїм улюбленим місцем біля вікна і дивилася на подвір’я. Навіть вчителька, яка вела урок, здалася нецікавою. Її думки літали десь далеко, можливо, вже плануючи майбутнє. Вона завжди була мрійливою дівчиною, і їй подобалося уявляти, як вона буде жити в дорослому світі — незалежна, успішна, вільна.

Але життя мало свої плани.

Вона згадала той дзвінок, який змінив усе. Пам'ятає, як її викликали до директора під час перерви, і як серце забилося швидше, коли вона побачила його суворе обличчя. Він сказав, що з її батьками сталася аварія. Кілька секунд вона просто стояла, не вірячи почутому. Усе її тіло немов оніміло.

— Вони живі? — це було єдине питання, яке вирвалось з її вуст. Голос тремтів, очі наповнились сльозами.

— Так, — відповів директор. — Але їм дуже погано. Тобі потрібно негайно їхати до лікарні.

Ці слова закарбувалися в її пам'яті назавжди. Як і те відчуття, коли вона вперше побачила батьків у лікарняних ліжках. Її мати була практично непізнавана, усе тіло в бинтах, а батько… його сильна постать, яку Єва завжди вважала непохитною, тепер лежала нерухомо, підключена до апаратів.

— Єво, — ледь чутно промовила її мати, коли вона сіла поруч. — Все буде добре, ти ж сильна дівчинка...

Але Єва не відчувала себе сильною. Вона лише відчувала біль і безпорадність.

Після того, як батьків перевели з реанімації, минуло кілька тижнів. Єва опинилася в новій реальності. Всі звичні радощі зникли. Школа втратила сенс, друзі перестали розуміти її, адже ніхто з них не міг по-справжньому уявити, що вона переживає. Їй доводилося не тільки допомагати батькам, але й розбиратися зі всіма побутовими проблемами, які виникли після аварії. Лікарі вимагали грошей, і їх завжди не вистачало.

Батько не міг працювати, мати теж потребувала постійного догляду. Єва стала головною в сім'ї, але це було занадто важким тягарем для такої молодої дівчини.

— Ти повинна зосередитися на навчанні, — сказав їй батько одного дня, коли вони сиділи на веранді. — Ми впораємося.

— Як ти можеш таке говорити? — вигукнула Єва, відчуваючи гнів і розпач одночасно. — Ви не можете впоратися без мене! І я… я не знаю, як продовжувати далі!

Батько подивився на неї з сумом, і це ще більше розбило її серце.

Тим часом, коли Єва намагалася допомагати батькам і водночас вчитися, її бабуся, єдина людина, до якої вона ще могла звернутися по допомогу, раптово захворіла. Це був новий удар для дівчини.

Бабуся завжди була її підтримкою, тією, хто розумів її без слів. Але тепер вона лежала в лікарні з важким діагнозом, і знову вимагалося багато грошей на операцію. Лікарі не давали надій, а час невпинно тікав.

Одного вечора, коли Єва сиділа біля ліжка бабусі, тримаючи її холодну руку, вона тихо заплакала.

— Єво, не плач, — сказала бабуся слабким голосом. — Ти сильна, ти впораєшся.

— Як я можу впоратися з усім цим? — спитала Єва, голос її зламався.

Відчай. Єва не знала, що робити далі. Все навколо валилося, і гроші зникали так само швидко, як з'являлися. Вона почала втрачати віру в себе. І саме тоді, коли дівчина майже змирилася з тим, що не зможе врятувати ні батьків, ні бабусю, сталося щось незвичайне.

Одного разу, повертаючись зі школи, вона отримала дивне повідомлення на свій телефон. Номер був невідомий, і текст був коротким:

"Ми можемо допомогти. Зв'яжіться з нами."

Спочатку вона подумала, що це якась помилка або черговий спам. Але потім прийшло ще одне повідомлення:

"Маяк. Це ваш шанс."

Це зацікавило її, і, не замислюючись, вона вирішила відповісти. Її відчай був настільки великим, що вона була готова на будь-що. Відповідь не змусила себе чекати.

"Ми пропонуємо вам угоду. Величезна сума грошей за участь у програмі. Таємно. Потрібен лише підпис."

Єва не могла повірити своїм очам. Це було наче диво. Але внутрішній голос казав їй бути обережною. Вона знала, що в таких пропозиціях завжди є приховані ризики.