2 Розділ

Одного теплого літнього дня, коли сонце вже сідало за обрій, вони вирушили у чергову подорож до лісу, що ріс неподалік їхніх домівок. Це місце завжди викликало в них почуття таємничості — високі дерева, шурхіт листя, тіні, що ніби оживали у вечірньому світлі. Марк завжди був тим, хто не боявся темряви, а Єва — тим, хто знаходив у кожному дереві щось загадкове, що можна було намалювати.

— Ми маємо дійти до великого дуба, — сказав Марк, тримаючи у руках палицю, яка слугувала йому "мечем".

— А що ми там знайдемо? — Єва йшла поруч, спираючись на свою палицю, яку уявляла як "жезл чарівниці".

— Скарб, — відповів він впевнено. — Скарб, який заховали пірати. І ми знайдемо його першими.

Єва усміхнулася. Вона любила ці вигадані пригоди, які Марк завжди придумував на ходу. Але щоразу вони були новими, несподіваними і цікавими. Дитяча уява не знала меж.

Вони йшли все далі у ліс, поки нарешті не зупинилися перед великим дубом, який стояв на галявині, оточеній високими кущами. Дуб був старим, з потужними, скрученими гілками, що, здавалося, простягалися до неба. Його кора була покрита мохом, і він здавався живим свідком багатьох поколінь, що минули.

— Ось він, — урочисто сказав Марк, дивлячись на дерево. — Тепер треба копати.

Єва подивилася на нього і нахилилася, щоб допомогти. Вони почали копати під корінням дерева своїми палицями, наслідуючи справжніх шукачів скарбів. Земля була м’якою після недавнього дощу, і копати було не так важко. Але через деякий час Єва зупинилася і, тримаючи палицю в руках, запитала:

— А якщо ми не знайдемо нічого?

Марк зупинився, витираючи лоба рукою, і подивився на неї. В його очах загорілося щось нове, щось більше за просто гру.

— Це не важливо, — сказав він після короткої паузи. — Важливо, що ми шукаємо. Ми можемо знайти не скарб, а щось інше. Іноді справжні скарби — це не золото, а те, що ми відкриваємо всередині себе.

Єва дивилася на нього з роздумами. Вона була ще дитиною, але в ці моменти, коли Марк говорив такі речі, їй здавалося, що він бачить світ інакше, ніж усі інші діти. Його слова були глибшими, ніж просто гра.

— Тоді я думаю, що ми вже знайшли свій скарб, — нарешті сказала вона, дивлячись на старий дуб.

Марк посміхнувся і знову взявся копати, хоча вони обидва знали, що нічого там не знайдуть. Їм не потрібне було золото чи старі монети, їхні пригоди вже стали для них важливим досвідом.

Після кількох годин безуспішних пошуків вони нарешті сіли під деревом, задихані та втомлені, але щасливі. Сонце вже майже сховалося за горизонтом, і ліс почав огортатися тінями.

— Чому ти так любиш ці пригоди? — запитала Єва, дивлячись на небо, яке вже починало набувати фіолетових відтінків.

Марк задумався на кілька хвилин, перш ніж відповісти.

— Тому що вони допомагають мені відчувати, що світ більше, ніж я бачу щодня. Пригоди — це можливість відкрити щось нове, навіть якщо це не справжній скарб. А ще… — Він зупинився, наче намагаючись підібрати правильні слова. — Я думаю, що коли ми виростемо, ці пригоди допоможуть нам знайти справжні відповіді на наші питання.

Єва не відповіла, лише слухала. Її завжди зачаровували такі моменти, коли Марк ділився своїми думками. Вона не знала, що це означатиме у майбутньому, але вже тоді відчувала, що їхні дитячі пригоди колись стануть початком чогось важливішого.

Після кількох годин пошуків скарбів і пригод під старим дубом, Єва і Марк вирішили повертатися додому. Вечір уже заповнив ліс синюватими тінями, і тепер знайомі дерева почали здаватися трохи загадковішими і навіть тривожними. Вони піднялися на ноги, струсили з одягу листя і землю та пішли вузькою стежкою, яка, як їм здавалося, привела їх сюди. Але ліс, що так весело грав з ними вдень, тепер змінився.

— Ця дорога якась не така, — пробурмотіла Єва, озираючись на всі боки. Вона завжди уважно помічала деталі, і зараз її насторожило те, що дерева і кущі виглядали по-іншому.

— Я теж це відчуваю, — погодився Марк, стиснувши свою палицю міцніше. — Але це точно той шлях, яким ми прийшли.

Ліс густішав, і їхня стежка наче зникла під ногами. Високі гілки, затіненні під заходом сонця, робили все навколо більш незнайомим. З кожним кроком їхні серця почали битися швидше. І хоча вони намагалися не показувати страху, обидва відчули, що щось пішло не так.

— Можливо, ми повинні повернутися назад? — запропонувала Єва, зупинившись на місці.

— Ні, ми повинні йти далі. Ліс не такий великий, ми обов’язково знайдемо вихід, — впевнено сказав Марк, хоча в його голосі вже відчувалася тривога.

Вони продовжили йти, але з кожним кроком усе більше усвідомлювали, що заблукали. Їм уже здавалося, що дерева навколо однакові, а жодна стежка не виглядала знайомою. Марк інстинктивно йшов вперед, а Єва все більше втрачала впевненість.

— Ти певен, що ми правильно йдемо? — голос Єви здригнувся, коли ліс здавався все більш замкненим простором.

— Так, ми зможемо вийти. Просто ще трохи, — відповів Марк, але навіть він не знав, куди саме веде їх ця дорога.

Згодом настала повна темрява. Тільки ледь помітне світло зірок пробивалося крізь густі крони дерев. Тіні стали щільнішими, а звуки лісу — гучнішими. Легкий вітерець, який днем здавався приємним, тепер приносив із собою дивне шелестіння листя, схоже на чиїсь шепоти.

Єва зупинилася, взявши Марка за руку.

— Я боюся, — тихо зізналася вона.

Марк стиснув її руку у відповідь.

— Не бійся. Ми виберемося звідси. Головне — не панікувати, — він намагався говорити спокійно, хоча сам відчував, як тривога охоплює його зсередини.

Вони сіли під найближчим деревом, вирішивши трохи відпочити і подумати, що робити далі. Ліс здавався безмежним, і в тиші, що їх оточила, лише далекі звуки сов і нічних птахів підкреслювали їхнє становище.

— А як нас знайдуть? — запитала Єва, дивлячись на нічне небо.

— Наші батьки знають, що ми пішли до лісу. Вони обов'язково нас шукатимуть, — відповів Марк, хоча йому важко було уявити, як саме їх знайдуть у такій глушині.