25

О 05:58 місто ще спало.

Станція була майже порожня.

Старий корпус вокзалу залишився далеко позаду, а за огорожею починалася закрита частина колій.

Сара стояла біля воріт і тримала лист Александра в кишені.

Джонні оглянув замок.

— Він старий.

Натан підійшов ближче.

— Але не зачинений.

Він торкнувся металевої засувки.

Та легко піддалася.

Мати Сари подивилася на Ганну.

— Ти знала, що так буде?

— Ні.

— Тоді чому ти так боїшся?

Ганна відповіла не одразу.

— Бо Александр ніколи не залишав випадкових дверей.

Вони зайшли.

За огорожею було тихо.

Стара платформа тягнулася вздовж колії, зарослої травою. Напівзруйнований навіс скрипів від вітру.

На бетоні ще залишалися стерті цифри.

7.

Сара зупинилася.

— Тут.

Мія подивилася на цифру.

Її обличчя змінилося.

— Я пам'ятаю.

Лея взяла її за руку.

— Що?

Мія заплющила очі.

— Ми чекали тут.

Сара підійшла ближче.

— На потяг?

— Ні.

Мія відкрила очі.

— На Александра.

Леонард мовчки дивився на платформу.

— Він сказав, що повернеться.

— І повернувся? — запитала Сара.

Леонард похитав головою.

— Ні.

Джонні оглянув колію.

— Тоді навіщо призначати тут зустріч через дев'ятнадцять років?

Ніхто не відповів.

Сара дістала лист.

На звороті, під адресою, з'явився ще один рядок, якого вона раніше не помітила.

Вона нахилила папір до світла.

«Не чекай мене на платформі».

Сара насупилася.

— Тут є ще дещо.

Вона перевернула лист.

Нижче проступили слова.

«Шукай там, де ми чекали, коли вже ніхто не приходив».

Джонні оглянув платформу.

— Це не про платформу.

— Тоді про що?

Мія раптом подивилася в бік старої будівлі.

— Про зал очікування.

Вони рушили туди.

Двері були прочинені.

Всередині пахло пилом і вологою.

Старі лавки.

Зламане табло.

Вицвіла карта залізничних маршрутів.

Сара повільно провела рукою по дерев'яній лавці.

І відчула.

Дитячий страх.

Виснаження.

Надію.

І голос Александра.

«Не дивіться у вікно. Просто чекайте».

Сара відсмикнула руку.

— Тут щось є.

Джонні одразу підійшов.

— Де?

Вона показала на підлогу під лавкою.

Натан присів.

Між дошками була металева пластина.

Він підчепив її ножем.

Під нею лежав невеликий контейнер.

Не сейф.

Не диск.

Проста металева коробка.

На кришці було написано:

P.S. / 00

Леонард зблід.

— Це неможливо.

Сара подивилася на нього.

— Що?

— Project Soulmates починався не з Александра.

Усі замовкли.

— А з кого? — запитав Джонні.

Леонард дивився на коробку.

— З дітей.

Сара відчула, як усередині все стислося.

— Поясни.

Леонард повільно сказав:

— Александр не створив систему з нуля. Він знайшов її основу.

— Де?

— У записах дітей.

Мія нахилилася до коробки.

— У наших?

— Так.

Лея тихо сказала:

— Але ми не писали нічого.

— Не ви, — відповів Леонард. — Ваші спостереження.

Сара подивилася на Джонні.

— Вони вивчали нас.

— Не лише вас, — сказав Леонард.

Він показав на коробку.

— Вас використовували як доказ, що людську поведінку можна передбачати.

Джонні холодно запитав:

— А що зрозумів Александр?

Леонард відповів:

— Що вони помилилися.

Сара дивилася на коробку.

— У чому?

— У найважливішому.

Леонард підняв очі.

— Вони вважали, що реакцію людини можна передбачити, якщо достатньо добре знати її минуле.

Він зробив паузу.

— Александр довів протилежне.

Сара тихо сказала:

— Людина може змінити вибір.

— Саме так.

Джонні подивився на коробку.

— Тоді відкриваймо.

Сара похитала головою.

— Ні.

Усі подивилися на неї.

— Чому?

Вона згадала лист.

Ти вільна.

— Бо цього разу я не хочу відкривати щось тільки тому, що хтось залишив мені загадку.

Джонні ледь усміхнувся.

— Нарешті.

Сара подивилася на нього.

— Що?

— Тепер ти справді схожа на нього.

— На Александра?

— Ні.

Він подивився на коробку.

— На людину, яку він хотів, щоб ти стала.

Сара взяла коробку в руки.

І саме тоді з неї почувся звук.

Короткий.

Механічний.

Клац.

На кришці засвітилася маленька червона лампочка.

На старому табло над ними раптом з'явився напис.

06:40

А під ним:

ПОТЯГ №00

Леонард відступив.

— Цього маршруту не існує.

Сара подивилася на годинник.

06:39.

За хвилину до шести сорока з темряви за станцією почувся звук потяга.

Але колія перед ними була порожня.

Джонні повільно повернув голову.

— Сара...

Вона дивилася вперед.

На іншому кінці платформи з'явився чоловік.

Сивий.

У темному пальті.

Він стояв нерухомо.

А потім зробив крок до них.

Сара не знала цього обличчя.

Але її мати знала.

Вона прошепотіла:

— Александр.

Сара не могла поворухнутися.

Чоловік ішов повільно.

Кожен крок лунав по бетонній платформі.

Джонні став трохи попереду Сари.

— Не підходь, — тихо сказав він.

Чоловік зупинився.

Світло старого ліхтаря впало йому на обличчя.

Сиве волосся.

Глибокі зморшки біля очей.

Втомлений погляд.

Але риси залишалися знайомими.

Мати Сари зробила крок уперед.

— Александр...

Чоловік подивився на неї.

— Привіт, Олена.

Її очі наповнилися сльозами.

Сара різко вдихнула.

Олена.

Вона ніколи не чула, щоб хтось називав її матір так.