23

Наступного ранку Сара прокинулася від стуку у двері.

Один раз.

Пауза.

Ще два.

Вона не поспішала відчиняти.

Підійшла до вікна.

На вулиці стояла жінка.

Приблизно сорока років.

Темне пальто.

Світле волосся.

У руках вона тримала невелику папку.

Сара не знала її.

Але відчула емоційний слід навіть крізь двері.

Страх.

Не перед Сарою.

Перед тим, що було всередині папки.

Вона відкрила.

Жінка подивилася на неї.

— Сара Морен?

— Так.

— Мене звати Ева Клайн.

Ім'я нічого не сказало.

— Що вам потрібно?

Жінка простягнула папку.

— Передати це вам.

Сара не взяла її.

— Від кого?

— Від вашого батька.

Сара завмерла.

Джонні з'явився в коридорі.

— Що сталося?

Ева глянула на нього.

Її обличчя змінилося.

Не впізнавання.

Страх.

— Ви Джонні Вейль.

Це вже було дивно.

Джонні підійшов ближче.

— Звідки ви знаєте моє ім'я?

Ева відступила.

— Він сказав, що ви будете разом.

Сара нахмурилася.

— Хто?

Жінка відповіла пошепки:

— Александр.

У Сари перехопило подих.

Ева простягнула папку ще раз.

— Я не повинна була приходити сюди.

— Тоді навіщо прийшли?

— Бо більше нікому.

Сара нарешті взяла папку.

Вона була важкою.

Не через папери.

Через те, що означала.

— Заходьте.

Ева похитала головою.

— Ні.

— Чому?

— Бо якщо я зайду, вони знатимуть, що я була тут.

Джонні подивився на вулицю.

— Хто?

Ева нічого не сказала.

Сара відкрила папку.

На першій сторінці стояло:

PROJECT SOULMATES
ФАЗА НУЛЬ

Вона перегорнула сторінку.

І побачила дату.

Двадцять років тому.

Ще одну.

Дев'ятнадцять років тому.

Потім фотографію.

На ній був Александр.

Поруч із ним стояла Ева.

Сара підняла очі.

— Ви працювали з моїм батьком.

— Так.

— Де?

Ева подивилася на Джонні.

— У центрі.

Сара відчула, як усе всередині стиснулося.

— Ви були там?

— До пожежі.

— Чому я вас не пам'ятаю?

Ева гірко посміхнулася.

— Бо ти була дитиною.

Вона зробила паузу.

— І тому, що твоя мати попросила мене зробити так, щоб ти мене не запам'ятала.

Сара мовчала.

Джонні запитав:

— Навіщо?

Ева подивилася на нього.

— Щоб ти теж не запам'ятав.

Джонні зблід.

— Що?

— Ви зустрічалися не вперше в дорослому житті.

Сара відчула, як підлога ніби втратила опору.

— Але фотографія...

— Була не першою.

Ева дістала з кишені маленький ключ.

Поклала його на долоню Сари.

— Це останній ключ Александра.

Сара подивилася на нього.

— До чого?

Ева відповіла:

— До місця, де все почалося.

Вони поїхали через годину.

Ева сиділа на задньому сидінні.

Вона майже не говорила.

Джонні керував.

Сара тримала папку на колінах.

— Ти знаєш, куди ми їдемо? — запитав він.

— Ні.

— Прекрасно.

— Можеш не їхати.

— Не можу.

Сара подивилася на нього.

— Чому?

Він кілька секунд мовчав.

— Бо цього разу я хочу знати правду не для того, щоб контролювати ситуацію.

— А для чого?

— Щоб не дозволити їй контролювати мене.

Сара нічого не відповіла.

Це була відповідь, яку вона хотіла почути.

Через дві години вони зупинилися біля старої будівлі.

Сара впізнала її одразу.

Навіть через роки.

Стіни були частково відремонтовані.

Вікна замінені.

Але форма будинку залишилася.

Старий дитячий центр.

Місце, де почався Olympus.

Ева вийшла з машини.

— Тут.

Сара дивилася на будівлю.

— Тут усе закінчилося.

Ева похитала головою.

— Ні.

Вона подивилася на неї.

— Тут усе тільки змінилося.

Вони зайшли всередину.

Коридор був порожнім.

Пил.

Старі двері.

Сліди ремонту.

Сара торкнулася стіни.

Емоції вдарили раптово.

Дитячий сміх.

Страх.

Жіночий голос.

Кроки.

І Александр.

— Не забувай їхні імена.

Сара різко відсмикнула руку.

— Що ти побачила? — запитав Джонні.

— Не знаю.

Ева відповіла:

— Ти почула його.

Сара подивилася на неї.

— Що?

— Він залишив тут останній запис.

Вони пройшли далі.

Ева зупинилася біля старих дверей.

На них не було номера.

Лише маленький знак.

Дві переплетені лінії.

Сара вставила ключ.

Двері відкрилися.

Всередині була маленька кімната.

Один стіл.

Один стілець.

Старий магнітофон.

І на стіні фотографії.

Дванадцять дітей.

Сара підійшла ближче.

Мія.

Лія.

Вона.

Джонні.

Ще вісім.

Але під фотографіями були імена.

Не номери.

Справжні імена.

Сара дивилася на них, поки не помітила порожнє місце.

Тринадцята рамка.

Без фотографії.

Без імені.

Тільки напис:

НЕ ЗНАЙДЕНИЙ.

Джонні підійшов ближче.

— Хто це?

Ева мовчала.

Сара повернулася до неї.

— Хто?

Ева опустила очі.

— Дитина, яку Olympus шукав найдовше.

— І?

— Її не знайшли.

Джонні подивився на порожню рамку.

— Тоді чому вона тут?

Ева відповіла:

— Бо Александр знайшов її першим.

Сара відчула, як по шкірі пройшов холод.

— Де вона?

Ева подивилася на неї.

— Саме це він хотів, щоб ти дізналася.

Магнітофон раптом увімкнувся сам.

Шипіння.

Потім голос Александра.

— Якщо ти дійшла сюди, значить, я не зміг зупинити все до кінця.

Сара завмерла.

— Але якщо ти слухаєш цей запис, значить, у тебе вже є те, чого не було в мене.

Пауза.

— Вибір.