17

У темряві ніхто не рухався.

Дитячий голос повторив:

— Я чекала на тебе, Сара.

Світло не вмикалося.

Але Сара вже знала, де стоїть Лія.

Не бачила.

Відчувала.

Її емоційний слід був дивним.

Не страх.

Не тривога.

Втома.

Довгі роки очікування.

Сара зробила крок уперед.

— Лія?

— Так.

Голос почувся вже зовсім поруч.

І за кілька секунд аварійні лампи спалахнули червоним.

Лія стояла біля дальньої стіни.

Та сама дівчина з фотографії.

Тільки тепер перед ними була доросла жінка.

Темне волосся, бліде обличчя, уважний погляд.

Вона дивилася не на всіх.

Лише на Сару.

— Ти змінилася.

Сара відчула дивний емоційний відбиток.

Лія не брехала.

Вона справді пам'ятала її.

— Ти сказала, що чекала на мене.

— Я чекала на момент, коли ти перестанеш шукати відповіді там, де їх для тебе залишили.

Джонні зробив крок уперед.

— А ти залишила їх де?

Лія перевела погляд на нього.

Її обличчя змінилося.

Лише на мить.

Але Сара відчула.

Страх.

Не перед Джонні.

Перед тим, що він міг згадати.

— Ти теж змінився, J-17.

Джонні застиг.

— Більше ніколи мене так не називай.

— Чому?

— Бо це не моє ім'я.

Лія кивнула.

— Саме це я й хотіла почути.

Адріан підійшов до неї.

— Ти знала, що вони прийдуть.

— Знала.

— І нічого mi не сказала?

Лія подивилася на батька.

— Ти не хотів, щоб я втручалася.

— Я хотів, щоб ти залишилася живою.

— Це не одне й те саме.

Мія стояла трохи осторонь.

Вона дивилася на Лію так, ніби намагалася з'єднати обличчя дорослої жінки з дитячою пам'яттю.

— Ти допомогла мені втекти.

Лія повернулася до неї.

— Так.

— Тоді чому ти зникла?

— Бо якби я залишилася, вони б знайшли тебе через мене.

Мія опустила очі.

Сара відчула її емоції.

Провина.

Образа.

І щось ще.

Полегшення.

Вона нарешті отримала відповідь.

Але відповідь принесла не спокій.

Лише нові запитання.

Джонні подивився на Лію.

— Ти сказала, що наша зустріч була запланована.

— Так.

— Хто її запланував?

Лія не відповіла.

Десь у стіні клацнуло реле.

Потім увімкнувся старий динамік.

Усі одночасно повернули голови.

Із нього пролунав чоловічий голос.

Спокійний.

Молодший за голос Леонарда.

— Саме тому я запросив вас сюди.

Сара відчула, як змінюється емоційний фон у кімнаті.

Адріан напружився.

Мія зробила крок назад.

Лія зблідла.

Джонні не рухався.

Сара подивилася на динамік.

— Леонард.

Короткий сміх.

Без радості.

— Ні.

Пауза.

— Я його син.

У кімнаті знову стало тихо.

Сара перевела погляд на Лію.

— Ти знала?

Лія повільно кивнула.

— Так.

— І не сказала нам.

— Бо я не знала, чи він хоче зустрітися з вами.

— А тепер?

Голос із динаміка відповів замість неї:

— Тепер хочу.

Джонні підняв голову.

— Виходь.

— Не поспішай.

— Я не люблю, коли зі мною говорять через динамік.

— Знаю.

— Тоді ти вже багато про мене знаєш.

— Більше, ніж ти думаєш.

Сара різко втрутилася:

— І менше, ніж тобі здається.

На кілька секунд запала тиша.

Потім чоловік відповів:

— Саме тому ти мені цікава, Сара Морен.

Джонні глянув на неї.

Сара не відвела погляду від динаміка.

— Назви себе.

— Натан Вейль.

Ім'я прозвучало просто.

Без театральності.

Без погрози.

Саме це й насторожило найбільше.

— Скільки тобі років? — запитала Сара.

— Тридцять чотири.

— Ти працював з Olympus?

— Я виріс поруч із ним.

— Це не відповідь.

— Ні. Я не був співробітником Olympus.

Джонні нахилив голову.

— Але знав про нього.

— З дитинства.

Сара відчула емоційний слід через динамік.

Це було незвично.

Слабко.

Але достатньо.

Страх.

Не перед ними.

Перед батьком.

Вона підняла очі.

— Ти боїшся Леонарда.

Натан замовк.

Потім тихо сказав:

— Боявся.

— А тепер?

— Тепер він боїться мене.

Лія різко повернулася до динаміка.

— Натан.

— Що?

— Не починай.

— Я вже почав багато років тому.

Джонні подивився на Лію.

— Про що він говорить?

Лія стиснула пальці.

— Натан був поруч із Леонардом після пожежі.

Адріан різко сказав:

— Це неможливо.

— Чому?

— Бо Леонард сказав, що його син помер.

У динаміку почувся короткий сміх.

— Він так сказав.

Адріан зблід.

— Ти...

— Він не хотів, щоб я існував у його документах.

Сара відчула дивний емоційний сплеск.

Гнів.

Сором.

І біль.

Але не брехню.

Натан справді був сином Леонарда.

— Чому ти залишився живим? — запитала Сара.

— Бо Леонард вважав мене непотрібним.

— А ти?

— Я вирішив довести, що він помилявся.

Джонні підійшов до динаміка.

— І для цього організував нашу зустріч?

— Не я організував вашу першу зустріч.

Джонні зупинився.

— Що?

— Я лише використав те, що вже було запущено.

Сара відчула, як усередині щось стискається.

— Тоді хто організував її?

Натан відповів не відразу.

— Леонард.

Лія заплющила очі.

— Я знала, що він це скаже.

Сара повернулася до неї.

— Ти сказала, що наша зустріч була другим етапом.

— Так.

— Отже, Леонард планував нас із самого початку.

— Не зовсім.

— Поясни.

Лія підійшла до столу.

Поклала долоню на стару коробку.

— Він планував умови.

Сара насупилася.

— А не людей?

— Саме так.

Лія подивилася на неї.

— Olympus не міг передбачити конкретну людину. Тому вони створювали середовище, яке підштовхувало людину до потрібної реакції.