15

Жінка стояла у дверях.

Сара не могла поворухнутися.

Вона знала це обличчя.

Не з фотографій.

Не зі спогадів.

З дитинства.

Її мати.

Жива.

— Мамо...

Жінка подивилася на неї.

В її очах не було радості.

Лише біль.

— Ти виросла.

Сара відчула, як у грудях піднімається хвиля емоцій.

Її власна.

Чужа.

Занадто сильна, щоб її ігнорувати.

— Ти знала, що я жива.

— Так.

— Увесь цей час?

Мати мовчала.

— Ти знала про Джонні?

Жінка перевела погляд на нього.

На кілька секунд їхні очі зустрілися.

— Знала.

Джонні стиснув щелепу.

— Тоді скажи, чому нас розлучили.

— Щоб ви вижили.

— Від кого?

— Від Olympus.

Мія тихо засміялася.

У її сміху не було веселощів.

— Ні.

Усі подивилися на неї.

— Не тільки від Olympus.

Мати Сари повільно повернулася до Мії.

— Ти все пам'ятаєш?

— Не все.

Мія підняла очі.

— Але достатньо.

Вона вказала на монітор.

— Ви думали, що після пожежі вони перестануть шукати нас.

— Я так думала, — відповіла мати Сари.

— Ти помилилася.

Тиша.

Сара зробила крок уперед.

— Що сталося після пожежі?

Мати подивилася на неї.

— Ми витягли дітей із центру.

— Усіх?

— Майже всіх.

— А ми?

Жінка опустила очі.

— Вас із Джонні забрали першими.

Сара відчула різкий емоційний слід.

Страх.

Дитячий.

Власний.

Вона побачила коридор.

Дим.

Джонні тримає її за руку.

Мія стоїть біля дверей.

Хтось кричить, що часу більше немає.

Сара різко відступила.

— Я пам'ятаю.

Мати зблідла.

— Що саме?

— Ти була там.

— Так.

— І його мати теж.

— Так.

Джонні тихо запитав:

— Хто почав пожежу?

Жінка подивилася йому прямо в очі.

— Ми.

Він завмер.

— Ти і моя мати?

— Так.

— Навіщо?

— Щоб знищити архів Olympus.

— Ви могли просто забрати документи.

— Ні.

Її голос став твердішим.

— Вони мали копії. Паперові. Електронні. Людей, які знали, де що зберігається. Якщо центр залишився б цілим, вони б повернулися.

Сара відчула новий слід.

Не брехню.

А провину.

Величезну.

— Але ви не знали, що робити з нами після цього.

Мати кивнула.

— Ми знали.

— Стерти пам'ять.

— Так.

Джонні різко засміявся.

— Ви назвали це порятунком?

— Я називала це єдиним шансом.

— Для кого?

Жінка подивилася на нього.

— Для вас.

Він мовчав.

Сара відчула, як його гнів змінюється.

Не зникає.

Стає складнішим.

Мати продовжила:

— Але ми помилилися в одному.

— У чому?

— Ми думали, що можемо стерти подію.

Сара тихо сказала:

— А емоція залишилася.

Мати подивилася на неї.

— Саме так.

Сара зрозуміла.

Її дар не був просто здатністю відчувати інших.

Він був способом зберігати те, що люди намагалися забути.

Навіть якщо свідомість втрачала спогад, емоція залишалася.

Як відбиток.

Як слід на склі.

— А Джонні? — запитала вона.

Мати відповіла:

— Його мозок працював інакше. Він не зберігав емоцію. Він зберігав закономірність.

Джонні насупився.

— Тому я постійно бачив повторення?

— Так.

— Тому я шукав тебе?

Мати подивилася на Сару.

— Тому ви завжди шукали одне одного.

У кімнаті запала тиша.

Мія відвернулася.

— Ви знову говорите так, ніби все було заплановано.

Мати подивилася на неї.

— Не все.

— А я?

Пауза.

— Що було заплановано зі мною?

Жінка не відповіла.

Мія зробила крок уперед.

— Скажи їм.

Сара подивилася на неї.

— Що?

Мія відповіла сама:

— Я не мала вижити.

Сара застигла.

— Що?

— Після пожежі вони вирішили, що я загинула.

Мія подивилася на її матір.

— Але вона знала, що я жива.

Сара повільно повернула голову.

— Ти залишила її тут?

— Ні.

— Тоді хто?

Мати Сари заплющила очі.

— Адріан.

Джонні напружився.

— Навіщо?

— Він отримав наказ вивезти Мію.

— Від кого?

Жінка мовчала.

Мія сама відповіла:

— Від Александра Морена.

Сара похитнулася.

— Мого батька?

— Так.

— Але навіщо йому було залишати Мію?

Мія подивилася на неї.

— Бо він знав, що Olympus шукатиме тих, хто пам'ятає.

Вона підійшла до старого монітора.

Провела пальцями по його корпусу.

— І він знав, що я пам'ятатиму.

Сара відчула холод.

— Що саме?

Мія подивилася на неї.

— Хто приходив до центру до нас.

Джонні тихо сказав:

— Людина над Olympus.

Мія кивнула.

— Я бачила його.

— Хто це?

Мія подивилася на матір Сари.

Жінка зблідла.

— Не треба.

— Вони мають знати.

— Мія...

— Досить.

Її голос уперше став твердим.

— Скільки років ми ще будемо платити за мовчання дорослих?

Мати Сари опустила голову.

Мія повернулася до Сари.

— Він приходив до центру не як керівник.

— А як хто?

— Як батько.

Сара не зрозуміла.

— Чий?

Мія відповіла:

— Мій.

Усі завмерли.

Джонні дивився на неї.

— Твій батько?

— Так.

Сара відчула хвилю емоції.

Не страх.

Не брехню.

Горе.

Мія прошепотіла:

— Його звали Адріан Вейл.

За дверима хтось різко вдихнув.

Сара повернула голову.

Адріан стояв у коридорі.

Він чув кожне слово.

І вперше за весь час його обличчя втратило спокій.

— Мія...

Дівчина подивилася на нього.

— Тату.

Він не відповів.

Просто опустив очі.

А Сара зрозуміла найгірше.

Адріан не був людиною над Olympus.

Він був людиною, яка колись намагалася зупинити його.