14

Чоловік зробив крок уперед.

Світло з вікна впало на його обличчя.

Сивина на скронях. Глибокі зморшки біля очей. Темне пальто, мокре від дощу.

Сара завмерла.

Не тому, що впізнала його обличчя.

Вона впізнала відчуття.

Те саме.

Той самий спокій, який відчувала на старій фотографії.

— Ти, — прошепотів Джонні.

Чоловік подивився на нього.

— Тепер ти мене пам'ятаєш.

Джонні зробив крок уперед.

— Лікарня.

Чоловік нічого не відповів.

— Це був ти.

— Так.

У кімнаті стало тихо.

Сара відчула, як під його спокоєм ворухнулося щось інше.

Страх.

Але не перед ними.

Перед тим, що станеться, якщо вони дізнаються правду.

— Як тебе звати? — запитала Сара.

Чоловік перевів погляд на неї.

— Адріан Вейл.

Вайс різко підвів голову.

— Ти сказав, що його не існує.

— Я сказав, що він помер.

Адріан ледь усміхнувся.

— Для системи це одне й те саме.

Сара відчула роздратування Джонні.

Він уже не просто згадував.

Він збирав картину.

— Ти був у центрі, — сказав він.

— Так.

— Ти знав мою матір.

— Знав.

— І знав Сару.

Адріан подивився на неї.

— Тебе я знав ще до того, як ти навчилася називати те, що відчуваєш.

Сара відчула холод.

— Тоді скажи, чому ми нічого не пам'ятали.

Адріан не відповів одразу.

Поглянув на Вайса.

Потім на Клер.

— Бо пам'ять була не головною проблемою.

— А що було проблемою? — запитала Сара.

— Ви.

Джонні напружився.

— Поясни.

— Ви двоє були доказом того, що Olympus помилився.

Сара нахмурилася.

— У чому?

— Вони думали, що людей можна розділити на тих, хто відчуває, і тих, хто спостерігає. На тих, хто реагує, і тих, хто прогнозує.

Адріан зробив ще один крок.

— Але ви не працювали окремо.

Він подивився на Сару.

— Ти відчувала те, що вже сталося.

Потім на Джонні.

— А він міг побачити закономірність у тому, що люди роблять.

— І разом? — тихо запитала Сара.

— Разом ви могли відновити подію, якої ніхто більше не пам'ятав.

Клер відступила від столу.

— Не говори їм усе.

Адріан навіть не повернув голови.

— Ти вже говорила достатньо.

— Ти не розумієш, що станеться.

— Ні, Клер. Це ти не розумієш.

У його голосі вперше з'явилася втома.

Сара відчула її.

Справжню.

Не страх.

Не маніпуляцію.

Втому людини, яка занадто довго носила одну й ту саму таємницю.

— Що ти хочеш? — запитала вона.

Адріан подивився прямо їй в очі.

— Мію.

Джонні миттєво змінився в обличчі.

— Вона жива?

Адріан мовчав.

Сара заплющила очі.

І відчула.

Не спогад.

Слід.

Чужий страх, змішаний із надією.

Дівчина.

Темна кімната.

Запах дощу.

І чиєсь серце, яке билося надто швидко.

Сара різко розплющила очі.

— Вона тут.

Адріан завмер.

Вайс прошепотів:

— Ти відчула її?

Сара кивнула.

— Вона недалеко.

Джонні подивився на Адріана.

— Ти знав.

— Так.

— Де вона?

Адріан не відповів.

Сара зробила крок до нього.

— Якщо ти прийшов забрати її, ти спізнився.

— Ні.

Його погляд став важким.

— Я прийшов не забрати Мію.

Пауза.

— Я прийшов переконатися, що вона не залишиться останньою людиною, яка пам'ятає правду.

Вайс зблід.

— Яку правду?

Адріан дістав із внутрішньої кишені старий конверт.

Поклав його на стіл.

На ньому було написано лише одне слово:

MIA.

Джонні не торкнувся конверта.

— Хто наказав тобі стерти наші спогади?

Адріан подивився на нього.

— Ось тут усе стає складніше.

— Не грайся зі мною.

— Я не граюся.

Адріан відкрив конверт.

Всередині лежав аркуш.

Сара побачила підпис.

Alexander Moren.

Її серце завмерло.

— Мій батько.

— Так.

— Але він був мертвий.

— На момент виконання наказу, — відповів Адріан, — так.

Джонні нахилився над документом.

— Тоді він не міг тобі його передати.

— Особисто — ні.

Сара дивилася на підпис.

Щось у ньому здавалося неправильним.

Не підробка.

Навпаки.

Надто справжній.

Вона простягнула руку, але не торкнулася паперу.

І раптом відчула хвилю.

Не від документа.

Від того, хто його тримав.

Страх.

Провина.

І ще щось.

Полегшення.

Сара подивилася на Адріана.

— Ти не виконав цей наказ.

Він застиг.

Джонні перевів погляд на неї.

— Що?

— Він отримав наказ.

Сара говорила повільно.

— Але не виконав його повністю.

Адріан заплющив очі.

— Ти стала сильнішою.

— Я просто навчилася слухати не слова.

Він відкрив очі.

— Тоді слухай далі.

Адріан дістав другий аркуш.

На ньому не було підпису.

Лише короткий запис:

«Якщо вони згадають одне одного, не розділяти. Дати їм знайти Мію.»

Джонні прочитав його двічі.

— Хто це написав?

Адріан подивився на Вайса.

— Твоя мати.

Тиша стала майже фізичною.

Сара повільно повернулася до Джонні.

Він не відводив погляду від аркуша.

— Вона знала, що ми згадаємо?

— Вона знала, що ви спробуєте.

— Навіщо?

Адріан відповів не одразу.

— Бо після пожежі Olympus не зник.

Клер тихо сказала:

— Він просто змінив форму.

Сара відчула, як у кімнаті змінюються емоції.

Страх Адріана.

Напруження Джонні.

Вину Вайса.

І страх Клер.

Але цього разу страх Клер був іншим.

Не перед Olympus.

Перед Мією.

Сара різко повернулася до неї.

— Ти знаєш, де вона.

Клер мовчала.

— Ти знаєш.

— Так.

— Де?

Клер подивилася на вікно.