11

— Це зробила моя мати.

Слова зависли в кімнаті.

Сара не одразу зрозуміла, що перестала дихати.

Вона дивилася на Джонні, але вперше за весь час не могла відчути, що стоїть за його словами. Не страх. Не провину. Не брехню.

Порожнечу.

— Ти знав? — тихо запитала вона.

Джонні не відповів.

І цього вистачило.

— Ти знав, — повторила Сара.

— Не все.

— Скільки?

Він провів долонею по обличчю.

— Я знав, що вона була там тієї ночі.

Клер ледь усміхнулася.

— Нарешті.

Сара різко повернулася до неї.

— Не смій радіти. Ти не отримала права бути чесною тільки тому, що зараз розповідаєш правду шматками.

Усмішка Клер зникла.

— Ти стала сильнішою.

— Ні. Я просто нарешті перестала вірити людям, які говорять мені, що роблять це заради мене.

Джонні подивився на неї.

Цього разу без звичної холодної впевненості.

— Моя мати не хотіла тебе знищити.

— Звідки ти знаєш?

— Бо перед смертю вона залишила мені одну річ.

Клер завмерла.

— Що?

Джонні дістав із внутрішньої кишені куртки маленький металевий ключ.

Сара одразу відчула дивне поколювання в долоні.

Не страх.

Відлуння.

Вона зробила крок назад.

— Цей ключ...

— Ти його вже бачила, — сказав Джонні.

Сара заплющила очі.

Перед нею спалахнув уривок.

Темна кімната.

Дитячі руки.

Металева коробка.

Голос хлопчика:

«Якщо вони прийдуть, не відкривай її.»

А потім жіночий голос:

«Саро, ти повинна забути.»

Вона різко розплющила очі.

— S-17.

Клер більше не посміхалася.

— Отже, ти згадала.

— Ні, — відповіла Сара. — Я відчула.

Джонні підійшов до старої стіни.

Пальцями провів по дерев'яній панелі.

— Ми сховали її тут.

— Ми?

— Ти й я.

Він натиснув на майже непомітну щілину.

Панель відчинилася.

Всередині лежала маленька чорна коробка.

Та сама.

Сара відчула хвилю емоцій ще до того, як Джонні торкнувся її.

Паніка.

Дитячий страх.

Відчай.

Але під усім цим було дещо інше.

Надія.

— Не відкривай, — сказала Клер.

Джонні навіть не подивився на неї.

— Саме це ти хочеш.

— Ти не розумієш, що всередині.

— Ти теж.

Сара простягнула руку.

— Віддай мені.

Джонні передав коробку.

Її пальці торкнулися металу.

Світ навколо ніби провалився.

Вона побачила кімнату.

Ту саму.

Але не з позиції спостерігача.

Вона була всередині.

Діти сиділи вздовж стін.

Хтось плакав.

Хтось мовчав.

На столі лежали папки.

На кожній одне й те саме слово.

ОЛІМП.

Потім двері відчинилися.

У кімнату зайшла мати Джонні.

Вона тримала каністру.

Сара здригнулася.

Але жінка не пішла до дітей.

Вона відкрила шафу з документами.

Дістала папки.

І почала складати їх у металеву коробку.

Потім до кімнати забігла інша жінка.

Мати Сари.

Вони подивилися одна на одну.

— У нас три хвилини, — сказала мати Джонні.

— Ти впевнена?

— Якщо вони заберуть записи, дітей більше ніхто не знайде.

Сара перестала дихати.

Її мати кивнула.

— А діти?

— Вони мають забути.

— А якщо не забудуть?

Мати Джонні подивилася на маленьку Сару.

— Тоді вони згадають одне одного.

Картинка зникла.

Сара відсахнулася.

Коробка випала з її рук.

Джонні підхопив її.

— Що ти побачила?

Сара дивилася на нього.

Тепер вона знала.

Пожежа не була нападом.

Вона була знищенням доказів.

Але це не означало, що все було так просто.

— Твоя мати підпалила центр, — сказала Сара. — Але вона робила це не для того, щоб убити дітей.

Джонні мовчав.

— Вона намагалася знищити документи Olympus.

Клер зробила крок уперед.

— І ти все ще думаєш, що це робить її героїнею?

— Ні.

Сара повернулася до неї.

— Я думаю, що ти приховала половину правди.

Вперше Клер втратила контроль над обличчям.

Лише на секунду.

Але Сара це побачила.

І відчула.

Страх.

Справжній.

— Чого ти боїшся, Клер?

Тиша.

— Не нас, — продовжила Сара. — Того, що ми знайдемо далі.

Клер подивилася на чорну коробку.

— Ви не повинні її відкривати.

Джонні стиснув її в руці.

— Чому?

Клер відповіла не одразу.

— Бо там записано, навіщо вас обрали.

Сара відчула, як холод проходить уздовж хребта.

— Нас?

Клер подивилася прямо на неї.

— Вас двох.

І тоді в коридорі почувся звук.

Один крок.

Потім другий.

Хтось був за дверима.

Джонні різко підняв голову.

Клер зблідла.

Сара не рухалася.

Бо крізь стіну вона вже відчувала емоцію людини по той бік.

Не агресію.

Не страх.

Очікування.

І дивне відчуття знайомства.

Хтось знав їх давно.

Можливо, навіть довше, ніж вони самі себе.

Кроки зупинилися.

Сара дивилася на двері, не кліпаючи.

Вона відчувала людину по той бік.

Спокій.

Не той штучний спокій, який Джонні навчився носити на обличчі.

Справжній.

Наче той, хто стояв там, уже знав, чим усе закінчиться.

— Не відкривай, — тихо сказала Клер.

Джонні повернув голову.

— Ти вдруге за останні п'ять хвилин просиш нас нічого не робити. Це починає виглядати підозріло.

Клер не відповіла.

Сара поклала руку на його зап'ястя.

— Там немає небезпеки.

— Звідки ти знаєш?

— Я відчуваю.

Джонні подивився на неї кілька секунд, а потім відчинив двері.

На порозі стояв чоловік.

Сивий.

Високий.

У старому темному пальті, мокрому від дощу.

Він не був озброєний.

І не виглядав здивованим.

Його погляд одразу зупинився на Сарі.

— Ти стала схожою на матір.