10

Я перечитала повідомлення ще раз.

«Хто з вас був причиною того, що центр закрили.»

Усього кілька слів.

Але вони зробили те, чого не змогли зробити погрози Клер.

Змусили мене сумніватися в собі.

Я подивилася на Джонні.

— Ти пам'ятаєш той день?

Він похитав головою.

— Ні.

— Зовсім?

— Ні.

— Тоді чому ти виглядаєш так, ніби вже знаєш відповідь?

Він відвів погляд.

— Бо я пам'ятаю, що було після.

— Що?

— Пожежна машина.

Я завмерла.

— Пожежа?

— Так.

— У центрі?

Він кивнув.

— Я пам'ятаю сирени. Людей на вулиці. Дим. Елізу.

— А мене?

Він заплющив очі.

— Тебе я не пам'ятаю.

У мене похололи руки.

— Але фотографія існує.

— Так.

— Отже, хтось стер це з твоєї пам'яті?

— Можливо.

Я похитала головою.

— Ні. Не «можливо».

Я відчула щось.

Не теперішнє.

Спогад.

Чужий.

Він прийшов раптово, наче двері, які хтось відчинив силою.

Я побачила коридор.

Червоне аварійне світло.

Дим.

Дитячі голоси.

І хлопчика.

Джонні.

Він стояв біля дверей.

Перед ним плакала маленька дівчинка.

Я.

А потім...

Крик.

Я різко розплющила очі.

Джонні тримав мене за плечі.

— Сара.

Я важко дихала.

— Я згадала.

— Що?

Я подивилася на нього.

— Ти мене витягнув.

Він завмер.

— З центру.

Його пальці повільно розтиснулися.

— Я?

— Так.

— Я цього не пам'ятаю.

— А я пам'ятаю.

Перед очима все ще стояла картина.

Він веде мене коридором.

Я тримаюся за його руку.

Він повторює:

«Не дивись назад».

Я не знала, чому ці слова боліли сильніше за все інше.

— Що сталося після? — запитав він.

Я похитала головою.

— Не знаю.

— Спробуй.

Я заплющила очі.

Ще один спогад.

Жінка.

Клер.

Вона стояла біля дверей.

Говорила з кимось.

Я не чула слів.

А потім вона подивилася на мене.

Прямо в очі.

І сказала:

— Ти повинна забути.

Я різко відкрила очі.

— Клер була там.

Джонні відступив.

— Ти впевнена?

— Так.

— І що вона робила?

— Не знаю.

Я провела руками по обличчю.

— Але я пам'ятаю ще дещо.

— Що?

— Перед пожежею вона говорила з твоєю матір'ю.

Джонні застиг.

— Моєю матір'ю?

Я кивнула.

— Вони сварилися.

Він мовчав.

— Про що?

— Не знаю.

Я подивилася на фотографію.

— Але твоя мати сказала одне.

— Що?

Я намагалася згадати.

Голос.

Різкий.

Переляканий.

«Якщо вони дізнаються, що діти вже зустрілися...»

Далі пам'ять обривалася.

Я відкрила очі.

— Вона сказала: «Вони вже зустрілися».

Джонні зблід.

— Тоді все почалося раніше.

— Що саме?

Він підійшов до столу.

Взяв стару папку.

Перегорнув кілька сторінок.

— Моя мати роками намагалася забрати мене звідти.

— Чому?

— Бо зрозуміла, що центр більше не займається дітьми.

Я подивилася на нього.

— А чим?

— Вони проводили дослідження.

Я відчула холод.

— Над нами?

— Так.

— Що саме вони досліджували?

Він перегорнув сторінку.

Там були графіки.

Показники.

Схеми.

Дві колонки.

«Емоційне сприйняття.»

«Поведінкове прогнозування.»

Під ними стояли наші номери.

S-17.

J-04.

Я провела пальцем по сторінці.

— Вони порівнювали нас.

— Так.

— Чому?

Джонні подивився на мене.

— Щоб перевірити, чи може людина, яка відчуває чужі емоції, передбачати поведінку людини, яка вміє її аналізувати.

Я застигла.

— І що вони отримали?

— Високу точність.

— Наскільки високу?

Він не відповів.

Я вже знала.

Занадто високу.

Раптом телефон знову завібрував.

Цього разу повідомлення було від Клер.

«Не вірте архівам.»

Ще одне.

«Вони не показують, хто почав пожежу.»

І третє.

«Але я можу показати.»

Я подивилася на Джонні.

— Вона хоче зустрічі.

— Ні.

— Чому?

— Бо вона знає, що ми зараз налякані.

— А якщо це правда?

Він мовчав.

— Якщо вона справді знає, хто почав пожежу, ми повинні це почути.

— Вона скаже те, що змусить нас повірити їй.

Я подивилася на нього.

— Тоді не будемо вірити.

Він ледь усміхнувся.

— Ти вже говориш як я.

— Ні.

Я поклала фотографію назад у коробку.

— Я говорю як людина, яка нарешті зрозуміла твої правила.

Він подивився на мене.

— І які в мене правила?

— Ніколи не приймай першу версію правди.

Він кивнув.

— Саме так.

Я подивилася на адресу в повідомленні.

Клер призначила зустріч у старому готелі на березі Женевського озера.

Через годину.

Ми вийшли з будинку Елізи.

Перед тим як сісти в машину, вона зупинила мене.

— Сара.

Я повернулася.

— Що?

Еліза дивилася на мене так, наче хотіла сказати щось дуже важливе.

— Якщо Клер покаже тобі відео...

Вона замовкла.

— Що?

— Не дивись його до кінця.

Я нахмурилася.

— Чому?

— Бо останні тридцять секунд не призначені для тебе.

Я відчула холод.

— Для кого?

Еліза подивилася на Джонні.

— Для нього.

Ми мовчки сіли в машину.

Я не говорила всю дорогу.

Джонні теж.

Між нами лежала папка.

Фотографія.

І питання, на яке ми обоє боялися почути відповідь.

Коли ми під'їхали до готелю, я побачила Клер через скло.

Вона сиділа сама.

Перед нею лежав ноутбук.

Вона підняла голову.

Побачила нас.

І усміхнулася.

Не переможно.