9

О 10:47 ми зупинилися навпроти старого будинку.

Він стояв на тихій вулиці, де навіть шум міста здавався приглушеним.

Невеликий.

Сірий.

З темними вікнами.

На вигляд звичайний.

Але Джонні дивився на нього так, наче перед ним стояло не кілька поверхів старої цегли, а двері в минуле, яке він роками намагався замкнути.

— Ти тут був? — запитала я.

— Один раз.

— Коли?

— Сімнадцять років.

Я подивилася на нього.

— Ти приходив сюди після розмови з Елізою?

— Так.

— І більше не повертався?

Він похитав головою.

— Я думав, що вона зникла.

— А тепер вона сама запросила нас.

— Якщо це справді вона.

Я подивилася на нього.

— Ти думаєш, це пастка?

— Я думаю, що все навколо нас останнім часом є пасткою.

Справедливо.

Навіть дивно, як швидко людина звикає до абсурду, якщо абсурд повторюється достатньо довго.

Ми вийшли з машини.

Я відчула щось ще до того, як ми підійшли до дверей.

Не емоцію.

Очікування.

Наче хтось усередині знав, що ми прийдемо.

Двері були незамкнені.

Джонні зупинив мене рукою.

— Я перший.

— Ні.

Він подивився на мене.

— Сара.

— Якщо всередині хтось чекає саме на мене, ти не зможеш відчути те, що відчую я.

Він кілька секунд дивився на мене, потім відступив.

Ми зайшли.

Усередині пахло старим папером, деревом і чимось знайомим.

Корицею.

Я зупинилася.

Той самий запах.

Зі спогаду.

Моє дитинство.

Я повільно вдихнула.

І пам'ять повернулася.

Не вся.

Лише один фрагмент.

Я сиджу на стільці.

Ноги не дістають підлоги.

Навпроти мене жінка.

Її обличчя розмите.

Але голос...

— Ти не повинна боятися того, що відчуваєш.

Я здригнулася.

Джонні поклав руку мені на плече.

— Що ти побачила?

— Її.

— Елізу?

Я кивнула.

З коридору долинув жіночий голос:

— Нарешті.

Ми одночасно повернулися.

Жінка стояла біля сходів.

Їй було близько шістдесяти.

Сиве волосся.

Темний светр.

Спокійний погляд.

Я одразу відчула її.

І цього разу емоція була.

Сильна.

Провина.

Страх.

І любов.

Не до мене.

До когось іншого.

— Еліза?

Вона кивнула.

Джонні зробив крок уперед.

— Ти жива.

— Як бачиш.

— Я шукав тебе.

— Я знала.

Він завмер.

— Знала?

— Я знала, що ти прийдеш.

Я відчула, як у ньому піднімається злість.

— Тоді чому ти зникла?

Еліза подивилася на нього.

— Бо тоді ти був хлопчиком, який шукав відповіді.

Вона перевела погляд на мене.

— А тепер ти чоловік, який створює їх сам.

Я відчула, як Джонні напружився.

— Ти знала про Сару?

Еліза не відповіла одразу.

Вона підійшла до старої шафи, дістала тонку коробку й поставила її на стіл.

— Я знала про неї задовго до того, як ти її зустрів.

Я дивилася на коробку.

— Чому?

— Бо я була її кураторкою.

Слово прозвучало дивно.

— Кураторкою?

— У дитячому центрі.

Я відчула, як пам'ять знову ворухнулася.

Білі стіни.

Маленькі столи.

Діти.

Голоси.

І я.

— Що це був за центр?

Еліза сіла.

— Місце для дітей із незвичайною емоційною чутливістю.

— Емпатів?

Вона кивнула.

— Саме так.

Джонні дивився на неї.

— Ти сказала мені, що таких дітей майже немає.

— Я сказала тобі те, що ти мав почути.

Він гірко усміхнувся.

— Тобто ти вже тоді маніпулювала мною.

— Ні.

Еліза подивилася йому прямо в очі.

— Я намагалася не дати тобі перетворити свій біль на зброю.

У кімнаті стало тихо.

Вона відкрила коробку.

Всередині лежали десятки паперових карток.

І фотографії.

Дитячі.

Я побачила себе.

Маленьку.

Серйозну.

З темним волоссям і надто дорослим поглядом.

Під фотографією було написано моє ім'я.

А поруч:

«Сильна емпатична реакція. Небезпека: втрата власних меж.»

Я провела пальцями по краю фотографії.

— Чому мене забрали звідти?

Еліза опустила погляд.

— Тому що центр закрили.

— Через що?

Вона мовчала.

Я відчула її страх.

Вперше він став настільки сильним, що майже заглушив усе інше.

— Через Клер?

Еліза підняла голову.

— Ні.

Джонні завмер.

— Тоді через кого?

Еліза подивилася на нього.

— Через організацію, яка фінансувала центр.

Я відчула, як холод пробіг по спині.

— Olympus?

Еліза не відповіла.

Але її мовчання було відповіддю.

Джонні підійшов ближче.

— Що Olympus хотіла від дітей?

— Не від дітей.

Еліза подивилася на мене.

— Від їхніх здібностей.

Я нахмурилася.

— Що це означає?

— Емпатія може бути не лише здатністю відчувати інших. Її можна використовувати для прогнозування поведінки.

Я згадала всі наші ігри.

Всі аналізи.

Всі моменти, коли я могла зрозуміти людину ще до того, як вона заговорить.

— Вони вчили вас цьому? — запитав Джонні.

— Спочатку нас учили захищати дітей.

Еліза зробила паузу.

— Потім люди, які платили за центр, захотіли отримати більше.

Я подивилася на фотографії.

— А я?

— Ти була однією з найсильніших.

Я заплющила очі.

Тепер я розуміла, чому деякі спогади були стерті.

Чому дорослі говорили, що я просто забула.

Чому певні запахи повертали минуле.

Але одне питання залишалося.

— Чому Джонні знав про мене?

Еліза подивилася на нього.

— Бо він був другим.

Я різко повернула голову.

— Що?

— Не емпатом.

Вона похитала головою.

— Спостерігачем.

Джонні мовчав.

— Його привели до нас після смерті матері, — продовжила Еліза. — Він умів помічати те, чого не бачили інші. Читати поведінку. Відтворювати реакції. Розуміти слабкі місця.