8

Я не відводила погляду від вікна.

— Вона вже поруч.

Слова Джонні зависли між нами.

Фогель стояв біля столу й дивився на нас так, наче раптом перестав бути господарем власного будинку.

— Ви двоє справді думаєте, що я знаю, хто це? — запитав він.

Я повернулася до нього.

— Ні.

— Тоді чому ти дивишся на мене так?

— Бо ти боїшся.

Він ледь помітно здригнувся.

Я відчула це.

Не страх перед Клер.

Не страх перед нами.

І навіть не страх перед поліцією.

Щось інше.

Старе.

Глибоке.

Фогель боявся не того, що станеться.

Він боявся того, що вже сталося.

— Скільки часу? — запитала я.

— Що?

— Скільки часу ти знаєш, що за тобою спостерігають?

Він опустив очі.

Цього вистачило.

— Два роки, — тихо сказав він.

Джонні різко повернувся до нього.

— І ти мовчав?

— А кому я мав сказати?

— Поліції.

Фогель коротко засміявся.

— Ти справді досі думаєш, що поліція тут щось вирішує?

Я відчула, як напруга в Джонні стала майже фізичною.

Він ненавидів невідомість.

Я знала це.

Невідомість не дає за що вхопитися.

Її неможливо прорахувати.

Неможливо підкорити.

Я підійшла до вікна.

Сніг падав на темний сад.

Ліхтарі освітлювали порожню доріжку.

Нікого.

Жодної машини.

Жодного руху.

Але раптом я відчула дещо.

Не емоцію.

Відсутність емоції.

Я завмерла.

— Джонні.

— Що?

— Не дивись у вікно.

Він зупинився.

— Чому?

— Бо там хтось є.

Фогель зблід.

— Де?

— Не знаю.

Я заплющила очі.

Місто за стіною будинку зникло.

Залишилися тільки відчуття.

Холод.

Тиша.

Відсутність страху.

Це було неможливо.

Кожна людина боїться, коли стоїть у темряві й спостерігає за чужим будинком.

Навіть якщо вміє це приховувати.

А тут не було нічого.

Наче людина навчилася вимикати власні емоції.

Я відкрила очі.

— Вона знає про мене.

Джонні подивився на мене.

— Звідки?

— Бо вона не залишає емоційного сліду.

Він мовчав.

— А це означає?

Я повільно повернулася до нього.

— Або вона теж емпат.

Або вона дуже давно вивчала таких, як я.

У цей момент у будинку згасло світло.

Повністю.

Фогель вилаявся.

Джонні одразу опинився поруч.

Я почула звук десь у коридорі.

Не кроки.

Щось інше.

Двері відчинилися.

На порозі стояла жінка.

Без охорони.

Без зброї.

У довгому темному пальті, мокрому від снігу.

Її волосся було коротким, майже білим.

Обличчя спокійним.

Вона подивилася спочатку на Фогеля.

Потім на Джонні.

І лише після цього на мене.

Я відчула її.

І нічого не відчула у відповідь.

Ні страху.

Ні тривоги.

Ні злості.

Ні цікавості.

Це було страшніше за будь-яку погрозу.

— Ви Сара, — сказала вона.

Не запитала.

Я не відповіла.

Жінка ледь усміхнулася.

— А ви Джонні.

Його погляд став холодним.

— Хто ви?

— Людина, яка занадто довго спостерігала за вами.

— Навіщо?

Вона перевела погляд на мене.

— Через неї.

У кімнаті стало тихо.

— Мене?

— Так.

Вона зробила кілька кроків уперед.

Я не відступила.

— Ви весь цей час думали, що Джонні навчив вас маніпуляцій.

Я відчула, як він напружився.

— Він навчив мене виживати, — сказала я.

Жінка похитала головою.

— Ні.

Вона подивилася мені просто в очі.

— Він навчив вас бути ним.

Ці слова вдарили сильніше, ніж я очікувала.

Я відчула знайому реакцію.

Захисну.

Гнів.

Бажання заперечити.

Але жінка навіть не ворухнулася.

— Ви помиляєтеся.

— Невже?

— Я не стала ним.

— Тоді чому ви досі мислите його категоріями?

Я мовчала.

Вона підійшла до столу й поклала на нього тонкий конверт.

— Відкрийте.

Я не торкнулася його.

— Що всередині?

— Ваше минуле.

Я подивилася на Джонні.

Він похитав головою.

Вперше я побачила в ньому не наказ.

Попередження.

— Не відкривай.

Жінка усміхнулася.

— Ось.

Вона подивилася на нього.

— Саме це я й хотіла побачити.

— Що?

— Що він досі може змусити вас сумніватися.

Я взяла конверт.

Папір був холодним.

Всередині лежала фотографія.

Я подивилася на неї.

І перестала дихати.

На фотографії була я.

Не теперішня.

Стара.

Ще до Джонні.

До іншого міста.

До галереї.

До першої зустрічі.

Я сиділа на лавці біля вокзалу.

Поруч лежала моя валіза.

А на звороті було написано дату.

І одне речення:

«Вона вже тоді знала, що за нею спостерігають.»

Я підняла очі.

— Хто ви?

Жінка нарешті відповіла:

— Клер думає, що вона створила цю гру.

Вона подивилася на Джонні.

— Фогель думає, що він пережив її.

Потім на мене.

— А ви думаєте, що зрозуміли Джонні.

Вона зробила паузу.

— Але жоден із вас не поставив головного запитання.

— Якого?

Її погляд став серйозним.

— Чому саме Сара?

У мене похололи пальці.

Жінка відступила до дверей.

— Завтра ви отримаєте відповідь.

— Ні.

Я зробила крок за нею.

— Ви не підете, поки не поясните.

Вона зупинилася.

— Ви справді хочете знати?

— Так.

— Тоді завтра вирушайте до Лозанни.

Вона назвала адресу.

Я запам'ятала її.

— Там ви знайдете людину, яка знала вас задовго до того, як ви зустріли Джонні.

Вона подивилася на мене востаннє.

— І вона розповість вам, чому саме ви стали частиною цієї гри.

Двері зачинилися.

Я залишилася стояти посеред темної кімнати.

Джонні підійшов до мене.