7

Женева взимку виглядала як дорогоцінна брошка, приколота до холодного берега озера.

Благодійний вечір у приватному особняку Фогеля зібрав вершки європейського фінансового світу.

Кришталеві люстри.

Тихий дзвін келихів.

Розмови про інвестиції, фонди й акції.

Для всіх присутніх ми з Джонні були успішними швейцарськими венчурними капіталістами.

Містер і місіс Вольф.

На мені була довга чорна оксамитова сукня. На Джонні — бездоганний смокінг, який приховував його міцну статуру краще за будь-яку легенду про походження.

Його шрам на губі в цьому освітленні виглядав не як ознака минулого.

Швидше як деталь образу.

— Об'єкт на двадцять годин, пташко, — ледь чутно промовив Джонні, підносячи келих. — Біля мармурової колони.

Я повільно повернула голову.

Томас Фогель.

Майже шістдесят.

Сивина.

Ідеально підстрижена борідка.

Годинник, вартість якого могла б забезпечити невелике містечко електрикою на кілька місяців.

Поруч стояла його молода дружина, нудьгуючи серед гостей.

Я заплющила очі лише на секунду.

Емоційне поле Фогеля було важким.

Маслянистим.

Переповненим тривогою.

Він посміхався співрозмовникам, але раз у кілька секунд крутив обручку.

Погляд постійно ковзав до дверей.

До охорони.

До телефону.

Він чекав удару.

— Він готовий, — тихо сказала я.

— Тоді твій вихід, місіс Вольф.

Джонні ледь усміхнувся.

Я рушила через залу.

Він залишився позаду й за кілька секунд уже розмовляв із начальником безпеки Фогеля про колекційну зброю.

Його роль.

Моя роль.

Усе було на своїх місцях.

Я підійшла до стійки саме тоді, коли Фогель відійшов від дружини.

— Пробачте, пане Фогель.

Я зробила вигляд, що випадково зачепила його ліктем.

— Не хотіла вам заважати.

Він повернувся.

Погляд ковзнув по моєму обличчю.

— Нічого страшного, мадам...

— Вольф. Сара Вольф.

Я усміхнулася.

Потім дозволила усмішці зникнути.

— Ви виглядаєте втомленим.

Він ледь помітно напружився.

— Справді?

— Думаю, справа не у втомі.

Я нахилилася ближче.

— Наприклад, у Марселі зараз не дуже спокійно.

Келих у його руці здригнувся.

Кілька крапель віскі впали на мармур.

Його обличчя зблідло.

— Хто ви?

Світська ввічливість зникла.

Залишився чоловік, який раптом зрозумів, що співрозмовниця знає значно більше, ніж мала б.

Я краєм ока побачила Джонні.

Він усе ще розмовляв із начальником безпеки.

Але дивився сюди.

— Я та, хто може зробити так, щоб деякі документи ніколи не потрапили до прокурора Женеви.

Фогель ковтнув.

— Я не розумію.

— Розумієте.

Я говорила спокійно.

— «Олімп» не зможе захищати вас вічно. І ви це знаєте.

Його емоції змінилися миттєво.

Страх.

Недовіра.

Розрахунок.

І щось іще.

Щось дивне.

Я торкнулася його передпліччя.

І тоді побачила це.

Не думку.

Не спогад.

Намір.

Фогель уже знав про Клер.

Він чекав, коли хтось прийде по бухгалтерію.

Але найгірше було попереду.

Він не боявся втратити документи.

Він боявся, що документи потраплять не в ті руки.

— У вас три дні, — сказала я. — Чорна бухгалтерія за останні п'ять років.

Він дивився на мене.

— А натомість?

— Захист.

Я зробила коротку паузу.

— І шанс зникнути до того, як ваша система впаде.

Його пальці перестали рухати обручку.

— Звідки мені знати, що це не пастка?

— Ніяк.

Я усміхнулася.

— Але у вас більше немає часу на сумніви.

Я розвернулася.

— Завтра о п'ятій вечора я чекатиму на ваш дзвінок.

Я пішла.

Не озираючись.

У готелі Джонні зачинив двері й поклав ключ-карту на стіл.

— Він зламався.

Я зняла пальто.

— Так думаєш?

— Я бачив його обличчя.

Він усміхнувся.

— Він принесе нам бухгалтерію.

Я мовчала.

— Клер отримає те, чого хоче. Ми отримаємо свободу. І всі будуть задоволені.

Я подивилася на нього.

Він був упевнений.

Надто впевнений.

— Джонні...

— Що?

Я хотіла сказати.

Хотіла розповісти, що відчула.

Але слова застрягли.

Бо я ще не була впевнена, що саме побачила.

Я знову прокрутила в пам'яті момент біля стійки.

Його страх.

Його напруження.

І той короткий спалах, який не відповідав людині, загнаній у кут.

Фогель не був жертвою.

Він готувався.

Наступного ранку я відкрила ноутбук.

На екрані вже чекало повідомлення від невідомого відправника.

Без тексту.

Лише один файл.

Я відкрила його.

Перший рядок змусив мене завмерти.

«Якщо ви це читаєте, значить, ви вже попросили мене про бухгалтерію».

Я перестала дихати.

Другий рядок:

«Справжньої бухгалтерії ви не отримаєте».

Я повільно відкинулася на спинку крісла.

У голові склалися всі деталі.

Фогель знав.

Він знав про Клер.

Знав про тих, хто полював на нього.

І, найімовірніше, знав про нас ще до того, як ми переступили поріг його особняка.

Фальшивий архів.

Пастка всередині пастки.

Він не збирався віддавати нам свої секрети.

Він збирався дати нам зброю проти тих, хто прийде за ними.

Я закрила файл.

За спиною почувся голос Джонні:

— Щось знайшла?

Я повернулася до нього.

Він стояв у дверях із чашкою кави.

Спокійний.

Упевнений.

Мій партнер.

Мій найбільший ризик.

І людина, яку я зараз намагалася захистити від гри, про яку він навіть не підозрював.

— Ні, — сказала я.

Пауза.

— Поки що нічого.

Цього разу брехня була необхідною.

Але вперше я відчула її справжню ціну.

Клер думала, що тримає мене на повідку.

Джонні думав, що ми контролюємо гру.