Частина 3-Перший день у дитячому будинку

Коридори дитячого будинку були довгі й холодні. Металеві двері, запах мила, старих меблів і трохи хлорки — усе це робило світ непривітним і чужим. Кроки виховательок луною відбивалися від плитки, а голоси дітей здавалися далекими, майже нереальними.
Оля йшла вузьким коридором, тримаючи рюкзак щільно до себе. Пальці стискали ремені, ніби від цього можна було захистити хоч частину себе. Серце билося швидко, а думки плуталися: «Тут мене ніхто не чекає. Тут нема нікого, хто зрозуміє».
Діти, що проходили повз, не звертали уваги, але погляди старших здавалися уважними, оцінюючими, готовими помітити будь-яку слабкість. Оля відчула холод по спині і відразу вирівняла спину, намагаючись стати непомітною.
Їдальня вразила її гулом голосів. Металеві ложки били по тарілках, дитячі сміхи змішувалися зі сварками. Вона опинилася на краю, знайшла місце біля стіни і мовчки спостерігала. Поряд ніхто не сідав, ніхто не заговорив. Вона ще не знала, що тут зустріне Марту, а пізніше — Алісу, але вже відчувала, що поки що її світ — це самотність і настороженість.
Повернувшись у кімнату, Оля обережно поклала рюкзак біля ліжка і сіла на краю. Довгі хвилини вона мовчки дивилася на стіни, що здавалися чужими й незламними. Тіло ще відчувало тремтіння від ранкового страху, а розум шепотів: «Не довіряй нікому. Тільки так можна вижити».
І навіть у цій самотності, серед чужих коридорів і шуму, всередині маленької Олі прокидалася тихенька думка, що одного дня вона знайде тих, з ким можна буде бути собою, тих, з ким страх перетвориться на силу, а самотність — на родину, яку вона обере сама.