Частина 3-Бабуся, що захищає

Бабуся сиділа на старому дивані, руки складені на колінах, і тихо спостерігала за Олею. Коли мама знову підвищила голос, бабуся підняла маленьку руку дівчинки і обережно взяла її в свої долоні. — Не слухай її, — шепотіла вона, притискаючи руку до своєї грудей. — Ти заслуговуєш на любов.
Слова були тихі, майже пошепки, але у них було стільки ніжності, що Оля відчула, як її серце трохи розслабляється. Вона дивилася на бабусю, на її зморшкувате обличчя, на руки, які тримали її так обережно, наче вона могла зламатися від будь-якого дотику, і відчувала дивне тепло.
Це тепло здавалося їй рідкісним, немов скарб, який завжди був поруч, але який доводилося ховати від суворого світу. Воно було крихким, як тонке скло, що може розбитися в будь-який момент. І навіть ця тиха безпека здавалася ненадійною — бо мама могла повернутися будь-якої хвилини і зруйнувати її одним словом, одним поглядом.
— Ти хороша, Олю, — шепотіла бабуся, стискаючи її руку. — І ніхто не має права казати тобі інше.
Оля закрила очі. Вона відчувала, як страх трохи відступає, як невидимі ланцюги, що тягнули її вниз, послаблюються. Але вони не зникли повністю — вони сиділи всередині, мов тіні, готові повернутися.
Бабуся нахилилася ближче, провела пальцем по її волоссю, тихо муркочучи слова, які були немов магія: «Ти не сама. Тебе люблять. Тебе чекає хтось, хто завжди буде поруч».
І навіть серед байдужості матері і холодного мовчання батька, Оля на мить повірила. Вона відчула маленький острівець безпеки, крихітну гавань, де можна сховатися від світу. Там, поруч із бабусею, навіть найстрашніші крики і удари здавалися далекими, чужими.
Але вона знала, що ця тиша і тепло — лише тимчасові. Будинок за стінами бабусі був суворий, і будь-який крок назустріч теплу міг закінчитися болем. Тому вона мовчки притислася до бабусі, вбираючи в себе кожен дотик, кожне слово, наче маленький щит, який хоч трохи захищав її від світу, що не хотів її бачити.