Частина 3-Дім, де тебе не чекають

Мама ледве піднімала очі на Олю. Вона розслаблено сиділа у великому шкіряного кріслі, слухала гучну музику і сміялася з друзями по телефону, не звертаючи уваги на те, що поруч стоїть маленька дівчинка. Оля стояла з тарілкою у руках, намагаючись не шуміти, не зробити нічого, що могло б привернути увагу. Її маленькі пальці стискали край посуду, а серце билося так швидко, що здавалося, його можна було почути у всьому будинку.
— Ти чого стоїш? — коротко кинула мати, не відриваючись від екрана телефону.
— Ні… нічого, — тихо відповіла Оля, ледве чутно, і слова одразу потонули у сміху матері.
Мати скривила губи, відсунула її пальцем, і дівчинка відчула холодне, неприємне тремтіння по всьому тілу: — Ти зайва тут. Йдь у кімнату.
Оля відчула, як у грудях з’являється порожнеча. Вона повільно розвернулася і пішла. Кожен крок відлунював у коридорі. Серце билося шалено, а руки тряслися, коли вона відчинила двері своєї кімнати. Там було тихо. Ліжко, стіни, старий килим — все, що вона могла назвати своїм, здавалося порожнім. Вона присіла на край ліжка, обійняла коліна і притулила голову до них.
Смуток і страх змішалися в її грудях у щільний клубок. Через стіни ще лунав сміх матері, крики по телефону, музика. Вона відчувала, як його звуки, голоси і радість матері роблять її зовсім невидимою. Кожен звук здавався докором: «Тебе тут немає, ти нікому не потрібна».
Оля закрила очі і уявила собі, що вона зникає. Стає невидимою, як тінь, тихо ковзає стінами, непомітна, непотрібна. Вона навчилася бути такою — тихою, непомітною, готовою згаснути у власному куточку, щоб не викликати гнів чи неприязнь.
І навіть у цій самотності вона трималася за маленьке світло, що залишалося всередині. Маленький куточок у серці, де сміх ще не перетворився на страх, де можна було уявити, що хтось любить її, хоч на мить. Але той світ, з якого вона мріяла про тепло, здавався крихким, немов тонке скло, готове розбитися від будь-якого дотику.
Кожна хвилина тут була уроком виживання. Кожен подих — перевіркою, чи не зробила вона помилку. І в цій тиші, серед стін, що не давали безпеки, Оля зрозуміла головне: тут треба бути непомітною, тут треба бути тихою, як тінь, бо будь-яка помилка може дорого коштувати.