Частина 2-Забрали в дитячий будинок

Сірий ранок пройшов тихо. Марта стояла біля вікна, дивлячись, як сонце ледве пробивається крізь важкі хмари. Вона не знала, що цього дня її життя зміниться назавжди.
Двері раптом відчинилися. У коридор увійшли двоє людей у формі. Сусіди, які раніше викликали соціальні служби, кивнули Мартою, а батьки лише мовчки спостерігали.
— Марто, тобі треба йти з нами, — тихо сказала жінка, простягаючи руку.
Марта відчула, як холод пробіг по спині. Вона зібралася з силами, але нікого не слухала, лише дивилася на батьків. Батько опустив погляд. Мати швидко поправила волосся перед дзеркалом, не намагаючись зробити жодного руху, що би підтримало її.
— Ти зрозуміла? — тихо спитав соціальний працівник.
Марта лише кивнула. Вона вже звикла підкорятися, навіть коли її внутрішній голос кричав, що це неправильно.
Машина поїхала тихо. Вулиці промайнули за вікном, а Марта відчула дивну порожнечу — ні страх, ні радість, лише відчуття того, що вона залишає дім, де ніколи не відчувала справжньої любові.
Через кілька годин вони приїхали до дитячого будинку. Будівля здалася величезною і трохи страшною: сірі стіни, високі вікна, довгі коридори. Кожен звук лунав по плитці.
Її привели у кімнату, де вже була дівчинка. Вона сиділа на ліжку і уважно дивилася на новеньку.
— Ти новенька? — тихо спитала вона.
— Так, — відповіла Марта.
Їхні погляди зустрілися, і в цю мить щось тихе, але важливе виникло між ними. Наче розуміння: більше вони не самі.
— Я Оля, — сказала дівчина. — Тут спочатку важко, але можна вижити.
Марта кивнула, відчуваючи, як серце трохи розм’якло серед страху і невідомості. Вони тихо сіли разом на підвіконні, дивлячись на темне небо.
— Можливо, ми зможемо триматися разом, — тихо сказала Оля.
Марта подумала про свій дім, про матір і батька, про шльопки і холодні погляди. Тут ще не було тепла, але вперше вона відчула: поруч може бути хтось, хто розуміє.
І саме тоді народилася перша іскра дружби, маленький промінь у її темному світі.