Частина 2-Крик батька і його побої за будь-що

Батько сидів на дивані, спина пряма, руки складені на колінах. Його погляд був холодний, важкий, наче лід, що стискає груди. У кімнаті було тихо, крім тремтливого подиху Марти.
— Чому ти знову спізнилася? — запитав він спокійно, але кожне слово відчувалося, як лезо.
Марта мовчала, бо знала: будь-яка відповідь може стати приводом для нового покарання. Її коліна під столом тремтіли, а серце стукало так, що здавалося, його чує вся кімната.
Батько нахилився трохи вперед. Його рука з’явилася зненацька — легкий шльопок по зап’ястках. Хоч удари були невеликі, але синці залишилися довго. Біль проймав кисті, і Марта відчула, як у грудях спалахнула лють, змішана зі страхом.
— Наступного разу слухай уважніше, — промовив він тихо, але слова тремтіли від загрози.
Марта намагалася не рухатися, бо відчувала, що навіть дихання може викликати новий напад. Вона відчула холод у животі і прилив адреналіну, який змушував серце битися шалено. Кожен рух батька був передбачуваним і водночас страшним — його погляд міг обпекти, а легкий дотик — залишити синці на тілі та душі.
В кімнаті стояла тиша, наповнена важкістю. Мама дивилася на сцену з дзеркала у руках, ніби оцінюючи відображення своєї дитини у відблиску світла. Вона не допомагала, не зупиняла, тільки мовчки спостерігала.
Марта відчула, як в її грудях оселився страх, який глибоко проникав у тіло, але водночас з’явилася маленька іскра внутрішнього спротиву. «Я не можу кричати, я не можу плакати — але я буду пам’ятати», — думала вона, стискаючи руки в кулаки під столом.
У цій маленькій, страшній кімнаті, серед холодних стін, Марта вперше навчилася оцінювати рухи батька, передбачати його дії і шукати внутрішній куточок безпеки. Той момент став частиною її навчання виживати — навчання, яке колись стане основою її сили у дитячому будинку.