Частина II — Дім без любові

Марта росла в домі, де панували два різні види страху. Мати була нарцисичною: кожен її рух, кожне слово говорило про те, що світ обертається навколо неї. Вона любила себе гучно і беззаперечно, а Марта для неї існувала лише як тінь.
— Чому ти смієшся? — питала мама.
— Бо мені весело, — тихо відповідала дівчинка.
— Весело? Ти заважаєш мені. Я зайнята.
Слова різали, як ножі. За кожний прояв радості чи самостійності Марта отримувала холодне приниження, інколи крик, іноді шльопки. Синці з’являлися на руках і ногах після батькових “виправлень”, коли він не піднімав голос, але його погляд був важкий і контрольний.
Батько був тираном — він не говорив багато, але все, що він робив, мало один сенс: довести, що Марта слабка, що вона не заслуговує на помилку чи власну думку. Його способи були різними: штовхання, затримування рук, накази робити речі “правильно”, а будь-яке непослухання каралося мовчазним холодом або криками, які стискали груди.
Марта вчилася ховати сльози. Її внутрішній світ був сповнений страху і відчуття самотності. Вона намагалася стати непомітною, сиділа тихо, мовчала, контролювала кожен свій рух, щоб не привернути уваги. Серце часто стискалося, руки тремтіли, але вона знала: будь-який прояв слабкості тут — ризик для її тіла і душі.
Кожен день був битвою за виживання. Крики матері, холодні погляди батька, шльопки, синці, психологічне приниження — все це формувало дівчинку, яка рано навчилася ховатися всередині себе. Її стан можна було описати одним словом: постійна настороженість. Вона не могла розслабитися, не могла відчути себе у безпеці навіть у власному домі.