Частина II — Дім без любові

Марта народилася у великому будинку з високими стелями і важкими портьєрами, але для неї він ніколи не був теплим.
Мати, немов сама королева власного життя, любила тільки себе. Годинами дивилася у дзеркало, говорила, яка вона прекрасна, і вимагала, щоб усі навколо слухали її беззаперечно.
— Ти тільки стоїш і заважаєш! — частенько кричала вона на Марту за будь-який прояв радості чи смутку.
Батько був тихим, але його присутність відчувалася, як тягар. Він не терпів слабкості. Крики, холодні слова, рідкісні удари — усе це формувало її світ.
Марта швидко зрозуміла: у цьому домі немає місця для слабких, немає місця для почуттів, і ніхто не захистить.
Перші роки вона навчилася ховати сльози і робити вигляд, що все гаразд. Навчилася відповідати усмішкою на зневагу, мовчати на образи, і завжди бути «правильною» дочкою.
Але одного разу сталося щось, що Марта не могла більше приховувати.
— Мама! — крикнула вона тихо, коли батько знову підвищив голос.
— Закрий рот! — відрізала мати.
Серце Марти билося швидко, але вперше вона подумала, що не можна мовчати. Вона наважилася захистити себе.
Сусіди помітили її синці і стурбувалися.
Одного ранку пролунав дзвінок у двері. Соціальні служби. Пара строгих жінок у формі стояла на порозі.
— Марта, ти з нами, — сказала одна з них.
Дівчинка спершу не розуміла, що відбувається. Її матір кричала, батько мовчав. А Марта, маленька, з несміливою посмішкою, йшла за чужими дорослими, тримаючи в руках свій єдиний рюкзак.
Будівля дитячого будинку здалася їй великою і холодною. Сірі стіни, ліжка, металеві шафи — все було незнайоме.
— Тут ти житимеш, — сказала вихователька тихо.
У кімнаті вже сиділа дівчинка трохи старша за Марту. Вона обережно подивилася на новеньку:
— Привіт. Я Оля.
Марта тільки кивнула. Слова важко давалися. Але відчуття, що тут немає насмішок матері чи тата, було першим дивним відчуттям спокою.
Місяці минали. Марта і Оля зближувалися потроху. Маленькі жести: накрити ковдрою, поділитися шматочком хліба, тихо поговорити на підвіконні перед сном — це ставало їхньою мовою дружби.
Через шість місяців до будинку привезли ще одну дівчинку.
Її звали Аліса. Спершу обидві мовчки спостерігали за новенькою, відчуваючи і її страх, і її смуток. Марта, яка сама пам’ятала біль розлуки і тиранії, перша простягла руку.
— Ти не одна, — сказала тихо, і в цей момент щось народилося.
Так почалося те, що пізніше стане їхньою клятвою: маленькій групі трьох дівчат, які більше не мали рідної сім’ї, доведеться створити власний дім із довіри, тепла і захисту.
Їхня дружба народжувалася повільно, серед тиші нічних коридорів, серед листів, які ще нагадували про минуле, і перших обіймів, коли не залишалося іншої надії.
Саме тут, серед холодних стін і чужих поглядів, вперше виникла та сама іскра, яка з часом перетвориться на сестринство.