Частина I — Клятва

Ніч була холодною.
Вітер тихо торкався старих вікон дитячого будинку, і скло іноді ледь тремтіло. Коридори вже давно затихли. Виховательки перевірили кімнати, світло вимкнули.
Але три дівчини не спали.
Вони знову сиділи на тому самому підвіконні у кінці коридору.
Це місце вже стало їхнім маленьким островом.
Тут не було чужих поглядів.
Не було насмішок.
Лише ніч і тиша.
Марта дивилася на темне небо.
— Ви коли-небудь думали… що ми тут надовго?
Оля тихо знизала плечима.
— Інколи.
Аліса мовчала.
Вона вже зрозуміла: у цьому місці майже ніхто не знає, що буде завтра.
— Знаєте, — сказала Марта, — люди завжди говорять, що сім’я — це кров.
Вона трохи помовчала.
— Але моя кров мене не захистила.
Оля тихо додала:
— І моя теж.
Аліса повільно провела пальцем по одному з конвертів батька.
— У мене її більше немає.
Марта раптом повернулася до них.
— Тоді давайте створимо свою.
Дівчата подивилися на неї.
— Як?
— Просто.
Вона простягнула руку вперед.
— Ми можемо пообіцяти одне одному одну річ.
— Яку?
— Що ми не залишимо одна одну.
Її голос був тихим.
Але дуже впевненим.
Оля трохи вагалася.
— А якщо нас розділять?
— Тоді ми все одно пам’ятатимемо.
Марта подивилася на Алісу.
— Ти ж знаєш… деякі зв’язки сильніші за відстань.
Аліса повільно кивнула.
Марта поклала свою руку на підвіконня.
Оля поклала руку поверх її.
Аліса — зверху.
Три маленькі долоні.
Три долі.
— Я обіцяю, — сказала Марта тихо, — що якщо хтось спробує зламати вас — він матиме справу і зі мною.
Оля усміхнулася ледь помітно.
— Я обіцяю… що якщо комусь із нас стане дуже темно — ми будемо світлом одна для одної.
Аліса довго мовчала.
Потім сказала:
— Я обіцяю… що ми станемо родиною.
Не тією, яку нам дали.
А тією, яку ми обрали.
Вітер тихо провівся по склу.
Небо було темним, але десь далеко мерехтіли зірки.
І три дівчини стояли там, тримаючи руки разом.
Ніхто не бачив цієї маленької клятви.
Але саме вона стане тим, що допоможе їм пережити ще багато випробувань.
Бо іноді найміцніші союзи народжуються у найтемніші ночі.